Перехожий - Василь Симоненко

Вірш  “Перехожий” - це зображення різного ставлення людей до перехожого (індивідуальності), який, ідучи, раптово спіткнувся.

В суспільстві завжди є люди, які співчувають чужому горю або, навпаки, насолоджуються тоді, коли хтось раптово спіткнувся, з кимось трапилось лихо.

В образі «перехожого» уособлено ідеал людини, що цілеспрямовано простує до мети, викликаючи захоплення, а часом і заздрість та єхидство, надто ж коли «спіткнеться» на очах натовпу. Симоненка ліричний герой — земний, він ходить між людьми, і, попри його «натхненної ходи» ніхто не бачить (помічають лише тоді, коли «спіткнувся чоловік»), він і далі творить її в ім’я майбутнього, в ім’я руху і поступу.

Читати вірш “Перехожий” онлайн:

Як він ішов!
Струменіла дорога,
Далеч у жадібні очі текла.
Не просто ступали —
Співали ноги,
І тиша музику берегла.
Як він ішов!
Зачарований світом,
Натхненно і мудро творив ходу —
Так нові планети грядуть на орбіти
З шаленою радістю на виду!
З шаленим щастям і сміхом гарячим,
З гімном вулканним без музики й слів!
Як він ішов!
І ніхто не бачив,
І ніхто від краси не зомлів.
В землю полускану втюпився кожен,
Очі в пилюці бездумно волік…
Раптом —
Шепіт поміж перехожих:
— Що там?
— Спіткнувсь чоловік…
Одні співчували йому убого,
Інші не втримались докорять:
— Треба дивитись ото під ноги,
Так можна голову потерять…
Трохи в футбола пограли словами,
Обсмакували чужу біду.
А він знову йшов.
І дивився прямо.
І знову
Натхненно творив ходу!

(Поезія присвячена Л. Костенко)

Короткі біографічні відомості про поета:

Василь Андрійович Симоненко прожив коротке, але яскраве життя. Усього 28 років. Народився 8 січня 1935 р. в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині, помер 14 грудня 1963 р. в Черкасах. А між цими двома датами — важке, напівголодне воєнне дитинство, навчання в університеті, журналістська робота.

В 1957 році закінчив університет, працював журналістом в газеті "Черкаська правда", куди був запрошений редакцією. Багато їздить по області, формує авторський актив, вишукує цікаві матеріали, пише і друкує перші власні статті рецензії,  вірші.

Невдовзі його викликали до Києва. 8 січня 1963 ро­ку  у  Спілці   письменників   України  відбулося обговорення його поезії. Так в українську літературу ввійшов  ще молодий, але цілком сформований з великим художнім і моральним потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої всеосяжної любові до України.

Молодий поет загинув трагічно. 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало.
У спогадах Станіслава Тельнюка є слова про те, що якби не вмер Василь Симоненко, його загнали б туди, куди загнали Василя Стуса, Івана Світличного, Валерія Марченка, Євгена Сверстюка та інших — у тюрму.

Любов до України в Симоненка — це любов сина до матері:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Рідна земля для нього — святиня. Це вона дала йому силу й снагу художнього слова. Поет вірить у свій народ, у його невмирущу силу, бо в його гарячих жилах "козацька кров пульсує і гуде":

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!

Спадщина поета вміщується в одній книжці. Однак, на щастя, мистецтво ніколи не вимірювалося вагою. Його творчість неоціненна для України. Василь Симоненко живе у своїх чудесних віршах. Він з нами. Він серед нас.