Цар Плаксій та Лоскотон - Василь Симоненко

“Цар Плаксій та Лоскотон» повчальний та цікавий твір, який розповідає про країну, пригніченої тираном, який змушує людей страждати. (Цар Плаксій).

Цар Плаксій – король країни Сльозолий, наказував, щоб плакали всі діти, бо йому це подобалося, погрожував тому, хто всміхається. Він віддавав наказ гвардії, щоб шмагала тих, хто сміявся, та дуже не любив Лоскотона, тому й полював за  ним. Мріяв встановити віковічне царство сліз. Повною протилежністю є головний герой Дядько Лоскотон - добрий, має теплу і щиру вдачу. Він розважає дітей, приносить сміх та щастя людям.

Казка вчить любити життя, виховувати оптимістичне ставлення до життя, повагу до людей.

Читати казку “Цар Плаксій та Лоскотон” онлайн текст повністю:

Цареве сімейство

Там, де гори і долини,
Де гуляє вітровій, —
Там цвіте краса-країна
З дивним ім'ям Сльозолий.
І колись в країні тій
Був па троні цар Плаксій,
Голова його мов бочка,
Очі — ніби кавуни.
В Плаксія було три дочки
І плаксивих три сини.
Старша звалася Нудота,
Середульшенька — Вай-Вай,
Третя донечка — Плакота,
Всі сльозливі через край.
А цареві три сини
Так і звались — Плаксуни.
Отака була сім'я
У царя у Плаксія.
Цілі дні вони сиділи,
Голосили, та сопіли,
Та стогнали, та ревли,
Сльози відрами лили.
Цар Плаксій велів сердито:
"Хай із ними день при дні
Плачуть всі в країні діти,
Бо сміятись і радіти
У моєму царстві — ні!
Хто всміхнеться — в часі тім
Я того негайно з'їм!"
Ще була у Плаксія
Грізна гвардія своя:
В ній служили молодці
Забіяки-сльозівці.
Хто сміявсь — вони хапали
І нагайками шмагали,
Так що в царстві тому скрізь
Вистачало плачу й сліз.
Цар любив, як плачуть діти,
Бо любив їх сльози пити.
Отакий був цар Плаксій
Україні Сльозолий.

Дядько Лоскотон

Але в тому диво-царстві,
Зневажаючи закон,
Жив у мандрах і митарстві
Добрий дядько Лоскотон.
Він приходив кожний вечір —
Хай чи дощ іде, чи сніг —
До голодної малечі
І усім приносив сміх.
Мав він вдачу теплу й щиру,
Ще й лукавинку в очах.
І була накидка сіра
В Лоскотана на плечах.
Лоскотливі мав він вуса
І м'якенькі, наче пух.
І м'яке волосся русе
Розсипалося до вух.
Він як прийде, залоскоче,
То сміється, хто й не хоче.
Тільки де він появлявся,
Зразу плач там припинявся,
І приходив до усіх
Голосний та щирий сміх.

Не любили Лоскотона
Цар Плаксій і Плаксуни,
Видавали заборони
Проти лоскоту вони.
І за дядьком Лоскотоном
Із нагайками в руках
Охоронці злих законів
Полювали по хатах.
Але дядько Лоскотон
Не боявся цих заслон:
Він ходив по всій країні
І носив з собою сміх
В розмальованій торбині,
В пальцях лагідних своїх.

Арешт Лоскотона

Розізливсь тоді Плаксій —
Цар країни Сльозолий.
Гнівно він гукнув із трону:
"Гей, ледачі сльозівці!
Хто впіймає Лоскотона,
Буде муж моїй дочці!
Хто його посадить в льох —
Вибирай одну із трьох!
Бо уже цей Лоскотон
Скоро нам розвалить трон:
Що тоді ми будем пити,
Як не будуть плакать діти!"
І завзяті сльозівці
Понеслись у всі кінці,
Щоб скарати по закону
Баламута Лоскотона.
Довго скрізь його шукали,
У всі шпари заглядали,
Перерили всі двори,
Обходили всі бори,
Час потратили дарма:
Лоскотона скрізь нема,
Бо його завжди і всюди
Од ловців ховали люди.
Опівночі Лоскотон,
Коли всіх колише сон,
Йшов собі в бідняцькі хати
Їхніх діток розважати.

Був тоді у Плаксія
Лютий посіпака,
Віроломний, як змія,
Капітан Макака.
Так хотілося йому
Царським зятем стати,
Що ні разу в ту зиму
Не лягав і спати.
Все ходив, усе він слухав
І нарешті все рознюхав.
На світанку Лоскотон,
Насмішивши діток,
У міцний поринув сон
Між кленових віток.
А лукавий капітан
Підікрався змієм
Й Лоскотонові аркан
Зашморгнув на шиї.
Руки вивернув назад,
Міцно спутав ноги
І мерщій у Плаксоград
Рушив у дорогу...

Весілля в палаці

Лоскотона посадили
За вузенькі грати,
А в палаці порішили:
— Час весілля грати...-
Гей, зійшлися царенята
І придворна свита
Наречених шанувати,
Сльози діток пити.
До вінця веде жених
Висохлу Нудоту,
Та дивитися на них
Зовсім неохота.
Хоч Макака був бридкий,
А вона ще гірша,
Їм поет один гладкий
Присвятив ще й вірша.
Стільки там було хвальби,
Так скрасив їх вроду —
Навіть жаби від ганьби
Булькнули у воду!
Але цар ходив, пишався,
Він із зятем цілувався,
Похвалявся: "Ну, тепер
Лоскотон, вважай, умер!
Недоступним став для всіх
Голосний та щирий сміх.
Тож від радості стрибайте!
Тож від радості ридайте!
Ми тепер встановим скрізь
Віковічне царство сліз!"
Так розхвастався Плаксій —
Цар країни Сльозолий.

Звільнення Лоскотона

Та поки гуло весілля,
То п'яниці вартові
Напились якогось зілля
Та й поснули у траві.
А вночі йшли до в'язниці
Батраки й робітники,
Щоб звільнити із темниці
Лоскотона на віки.
Рознесли всі перепони,
Гнули грати, мов прути:
— Гей, веселий Лоскотоне,
Це прийшли твої брати!
Йди до нас, веселий брате,
В нашу здружену сім'ю!
Підем разом догравати
Ми весілля Плаксію...

Продовження весілля

У палаці кожен скаче
Та від щастя гірко плаче,
Ллються сльози, як ріка, —
Бачте, радість в них така!

Раптом цар упав на трон:
— Ой, рятуйте — Лоскотом! —
Всі відразу "ох!" та "ах!",
Жах у кожного в очах.
А веселий Лоскотон
До царя стрибнув на трон
І сказав йому якраз:
— Насмієшся ти хоч раз!.. —
Став царя він лоскотати,
І Плаксій став реготати.
Так сміявсь — аж заливався,
Аж від реготу качався,
Кулаками очі тер —
Потім лопнув і помер.

Ой, була ж тоді потіха —
Цар Плаксій помер од сміху!
З ним придворні одубіли,
Бо сміятися не вміли.
А цареві три сини,
Три завзяті Плаксуни,
Так сміялись-реготали,
Що штани з них поспадали —
Тож всі троє без штанів
До чужих втекли країв.

Три царівни теж навтьоки
У чотири бігли боки.
Кровопивці-сльозівці
Стали п'явками в ріці,
А Макака-забіяка
З'їв себе із переляку.
Так веселий Лоскотон
Розвалив поганський трон.
Сам же він живе й понині,
Дітям носить щирий сміх
В розмальованій торбині,
В пальцях лагідних своїх.
Схочеш сам піти в цей край,
То маршрут запам'ятай:
Треба йти спочатку прямо.
Потім вправо завернуть,
А тоді поміж дубами
Поведе наліво путь.
Після цього вже помалу
Чимчикуй куди попало:
Як од втоми не впадеш —
В цю країну попадеш.

Чому навчає казка “Цар Плаксій та Лоскотон”?

Сильний не той, хто цар, а той, хто має багато друзів. Лоскотон, мабуть, не може не подобатись. Він несе дітям сміх і радість, звеселяє і розважає їх. Казка В. Симоненка вчить, що сміх робить життя довшим, а позитивні емоції завжди перемагають смуток.

Питання які можна поставити малятам, після прослуховування казки:

— Як називалася країна, де царював Плаксій?
— З чим порівнюється голова царя Плаксія?
— Що було заборонено в цій казковій країні?
— Чому всі сміялися після візиту Лоскотона?
— Хто впіймав Лоскотона?
— Яку саме дочку цар Плаксій віддав тому, хто упіймав Лоскотона?
— Хто врятував Лоскотона?
— Що трапилось з царем Плаксієм після звільнення Лоскотона?
— Куди поділися діти Плаксія?
— Як потрапити в цю чарівну країну?
— Хто написав казку "Цар Плаксій та Лоскотон"?

Біографія автора віршованої казки "Цар Плаксій та Лоскотон ":

Василь Андрійович Симоненко прожив коротке, але яскраве життя. Усього 28 років. Народився 8 січня 1935 р. в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині, помер 14 грудня 1963 р. в Черкасах. А між цими двома датами — важке, напівголодне воєнне дитинство, навчання в університеті, журналістська робота.

В 1957 році закінчив університет, працював журналістом в газеті "Черкаська правда", куди був запрошений редакцією. Багато їздить по області, формує авторський актив, вишукує цікаві матеріали, пише і друкує перші власні статті рецензії,  вірші.

Невдовзі його викликали до Києва. 8 січня 1963 ро­ку  у  Спілці   письменників   України  відбулося обговорення його поезії. Так в українську літературу ввійшов  ще молодий, але цілком сформований з великим художнім і моральним потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої всеосяжної любові до України.

Молодий поет загинув трагічно. 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало.
У спогадах Станіслава Тельнюка є слова про те, що якби не вмер Василь Симоненко, його загнали б туди, куди загнали Василя Стуса, Івана Світличного, Валерія Марченка, Євгена Сверстюка та інших — у тюрму.

Любов до України в Симоненка — це любов сина до матері:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Рідна земля для нього — святиня. Це вона дала йому силу й снагу художнього слова. Поет вірить у свій народ, у його невмирущу силу, бо в його гарячих жилах "козацька кров пульсує і гуде":

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!

Спадщина поета вміщується в одній книжці. Однак, на щастя, мистецтво ніколи не вимірювалося вагою. Його творчість неоціненна для України. Василь Симоненко живе у своїх чудесних віршах. Він з нами. Він серед нас.