Різдвяна рукавичка - Іван Малкович

Українська народна казка, що її продовжив Іван Малкович “Різдвяна рукавичка” розповідає про пригоди вже давно тобі відомих жителів рукавички: мишки-шкряботушки, жабки-скрекотушки, зайчика-побігайчика, лисички-сестрички, кабана-іклана та ведмедя-набрідя.

Новорічна казка про Різдво пронизана святковим настроєм і справжнім українським гумором, зрозумілим навіть самим маленьким глядачам і слухачам. Всім відома казочка РУКАВИЧКА, закінчення до якої придумав Іван Малкович і сюжет наповнився святковою атмосферою, справжнім дружнім теплом і сімейним затишком. Адже, якби не було звіряткам тісно в рукавичці, але як тільки вони почали колядувати, бо ж Різдво тоді було, збільшилась вона в розмірах. Та стало їм так весело й просторо. Адже від дзвінкої щирої коляди не лише душа, а й рукавичка більшає.

Читати казку “Різдвяна рукавичка” повністю онлайн:

Ішов дід лісом та й загубив рукавичку.

 От біжить мишка, улізла в ту рукавичку: 

— Тут я буду жити. 

Коли це жабка — Плиг-Плиг — та й питає: 

— А хто, хто в цій рукавичці? 

— Мишка-шкряботушка. А ти хто?

—Жабка-скрeкотушка. Пусти й мене! 

— Іди! 

От уже їх двоє. 

Коли біжить зайчик. 

Прибіг до рукавички та й питає: 

— А хто, хто в цій рукавичці? 

Мишка-шкряботушка, жабка-скрeкотушка. А ти хто? 

— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

 — Та йди! 

От уже їх троє. 

Коли біжить лисичка та й питає: 

— А хто, хто в цій рукавичці? 

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрeкотушка, зайчик побігайчик. А ти ХТО? 

— А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! 

— Та йди! 

Ото вже їх четверо стало.

 Аж суне вовчик, та й собі до рукавички, питається: 

— А хто, хто в цій рукавичці? 

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? 

— Та я Вовчик-братик. Пустіть і мене! 

— Та вже йди! 

Уліз і той, — уже їх п'ятеро. Де не взявся — біжить кабан: 

— Хро-хро-хро! 

А хто, хто в цій рукавичці? 

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрeкотушка, зайчик-побігайчик, Лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? 

— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! 

— Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку!Куди ж ти в неї влізеш? 

— Та вже влізу — пустіть!

 — Та що вже з тобою робити — йди!

 Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. 

Коли це тріщать кущі, Вилазить ведмідь — та й собі до рукавички: 

— А хто, хто в цій рукавичці?

 — Мишка-шкряботушка, жабка-скрeкотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, Вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? 

— Гу-гу-гу-у, як вас багато... А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене! 

— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? 

— Та якось будемо. 

— Та вже йди, тільки скраєчку! 

Уліз і ведмідь — семеро стало.Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься... Почав ведмідь колядувати — бо ж Різдво... 

Сподобалося звірятам. Стали й вони підтягати разом з ведмедиком. 

Коли дивляться, аж їхня рукавичка мовби побільшала. Адже від дзвінкої щирої коляди не лише душа, ай рукавичка більшає. 

І стало їм усім так добре, так просторо! 

Ведмідь і каже: 

— Треба подякувати дідусеві за рукавичку! 

— То, може, напишемо йому вітального листа? — питає зайчик. 

— Добре придумано! — загукали звірі. 

Зайчика вибрали за писаря. Всі йому підказували, а він писав. Лисичка з мишкою та жабкою зробили конверт, зайчик написав на ньому адресу, а вовк з кабаном передали листа сороці-білобоці, щоб вона віднесла його дідусеві. Ось цей лист: 

Бобрий день, любий дідусю!
Вітаємо тебе з Різдвом і з Новим роком!
Дуже дякуємо за твою рукавичку.
Просимо тебе:не забирай її в нас до весни.
У ній нам дуже гарно й пепленько.
Завтра чекай колядників.
З найкращими привітаннями
Твої лісові друзі.

От на другий день повставали звірі раненько, повдягалися чепурненько, кабана рукавичку стерегти зоставили, а самі подалися до дідусевої хатини. 

Дорогою ведмедик учив звірят колядувати й щедрувати, а зайчик показував шлях, бо колись у дідусевому городі він частенько милувався капусткою... 

Ідуть та й ідуть — дорога неблизька — дідусь жив аж за лісом. 

Коли їм назустріч колядники з вертепом у руках. 

А той вертеп такий гарний — увесь наче золотий, ще й держак золотою фольгою обмотаний. А зверху в дашку малесенький ліхтарик освітлює і пастушків, і ягняток, що своїм диханням зігрівають Боже Дитятко... 

— Пгивіт, коляднички! — вигукнув зайчик, який не завжди вимовляв «р». 

— Привіт, привіт! — весело відгукнулися діти. — То ви — оті звірята з «Рукавички», так?.. А де ж ваш кабан-іклан? 

— Рукавичку стереже.

 — А до кого ви йдете? 

— Як то до кого? До дідуся, що загубив рукавичку. Гайда з нами!

 — Гайда то й гайда, — погодилися діти. От пішли вони разом. Дорогою діти вчили звірят колядувати «Нова радість стала», а звірята навчали дітей «Щедрика». 

Мишка з жабкою раз у раз провалювалися у ведмежі сліди, тож доводилося їх відшукувати, витягати, а тоді ще й нести. 

Так дійшли вони до дідусевої хатини. 

Зайчик підбіг під віконце — та:

Я маленький хлопчик,
 народився в вівторчик, 
а в середу рано 
мене в школу дано. 
Я іду і скачу,  
з радості аж плачу,
двері відчиняю — 
з Різдвом вас вітаю! 
Дозвольте колядувати! 

— О, колядуйте, колядуйте! — радісно гукнув у вікно дідусь. — Я отримав листа і виглядаю вас з самого рання. 

Почали вони колядувати... 

І раптом усі зорі з неба мовби опустилися над ними й залили світлом усе дідусеве подвір'я. Адже дзвінку щиру коляду люблять слухати не лише люди, ай зорі. Відчинилися двері, і з хати вийшов дідусь.

 — Ще ніколи в житті я не мав таких гарних Колядничків. Ось вам коляда, — і він простяг звірятам та дітям по торбині гостинців: горішків, яблук, цукерок і всякої всячини. — А це — гірлянди для вашої рукавички, — сказав дідусь до зайчика, а тоді запросив колядників до хати на кутю. 

Напрочуд «вихований» Вовчик схопив торбину з гостинцями й, розштовхуючи всіх, перший пропхався в хатку та й зайняв найтепліше місце — біля печі. Щоправда, на цьому його щастя урвалося, бо ведмедик забрався на піч і висадив Вовкові на плечі свої намерзлі лапи. Вовчик крутився, сопів, але мусив терпіти. А далі посідали вони за стіл та й почали частуватися — аж за вухами лящало. А як начастувалися, знову заколядували. 

Найголосніше виспівували дідусь із зайчиком, який не завжди вимовляв «р», тому замість «Щедрик-щедрик» у нього виходило «щед-гик, щед-гик», і всі думали, що на зайчика напала гикавка. Аж надвечір колядники попрощалися з дідусем. Діти подалися до своїх домівок, а звірята — в рукавичку, 

яку дідусь пообіцяв залишити їм аж до весни. 

Жабка, до речі, так начастувалася, що загубила по дорозі аж два ґудзики. А коли вони наблизилися до рукавички, то зразу їй не впізнали. 

Кабан так її прикрасив і зробив з моху такий гарний дах, Що рукавичка скидалася тепер на невеличкий казковий будиночок, у якому нашим звірятам живеться тепленько й радісно, чи, як вимовляє зайчик, «пепленько й гадісно», — і всі заливаються дзвінким сміхом. 

Питання до дітей за змістом казки”Різдвяна рукавичка”:

— Що загубив дід?
— Хто перший знайшов рукавичку?
— Скільки було в рукавичці звірят, коли до них завітав ведмідь?
— Чому рукавичка збільшилась в розмірах?
— Як звірі вирішили віддячити дідуся?
— Хто за що відповідав?
— Куди попрямували звірі раненько?
— На кого залишили стерегти рукавичку?
— Хто вчив звірят колядок та щедрівок?
— Де жив дідусь?
— Кого звірі зустріли на шляху до дідуся?
— Що дідусь дав звірям на коляду?
— Чому всі думали, що на зайчика напала гикавка?
— Чому звірі наблизившись до рукавички, відразу її не впізнали?

Біографічні відомості автора казки “Різдвяна рукавичка”:

Народився Іван Малкович 10 травня 1961, Нижній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область.
1976 — після закінчення середньої школи в Нижньому Березові вступив на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д.Січинського.
1980 — закінчив Івано-Франківське музучилище.
1980 — вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
19-річним юнаком на всеукраїнському семінарі молодих авторів його обрали найкращим поетом.
6 січня 1981 — перша велика поетична публікація у газеті «Літературна Україна» (зі вступним словом Д.Павличка).
1984 — побачила світ перша поетична збірка «Білий камінь». Вихід його першої книги відстоювала українська поетеса Ліна Костенко.
1985 — отримавши диплом філолога, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури.

1986-1987 — редактор дошкільної літератури у видавництві «Веселка». Того ж року став наймолодшим (на той час) членом Спілки письменників СРСР. 1986 — одружився зі скрипалькою Яриною Антків (пізніше народилося двоє синів).
1987-1991 — редактор відділу поезії у видавництві «Молодь».
1987 — перший лауреат премії «Бу-Ба-Бу» за найкращий вірш року.
1988 — вийшла друга поетична збірка «Ключ».
1991–1992 — працював у редакції дитячого журналу «Соняшник».
1992 — головний редактор дитячих програм студії «Укртелефільм».
1992 — вийшла третя поетична збірка «Вірші».

З 1992 р. — власник і директор приватного (на початках виключно дитячого) видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». 1997 — побачила світ 4-а книга поета «Із янголом на плечі»
2004 — Форум видавців у Львові визнав І.Малковича найкращим директором видавництва в Україні. Тоді ж став кавалером міжнародного Ордену усмішки. У 2004, 2008 та 2009 рр. входив до «Топ-100 найвпливовіших людей України» щорічного рейтингу журналу «Кореспондент». 2006 — вихід 5-ї поетичної книжки «Вірші на зиму» 2008 — почав видавати в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Зі» «дорослу» літературу.
2010 — світ побачила книжка вибраного І.Малковича «Все поруч» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).

Автор-упорядник понад 30 книжок для дітей, зокрема, «Українська абетка», «Улюблені вірші». Вірші Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською, грузинською та іншими мовами. Живе і працює в Києві.

Збірки Іван Малкович «Білий камінь» (1984) «Ключ» (1988) «Вірші» (1992) «Із янголом на плечі» (1997) «Вірші на зиму» (2006) «Все поруч» (2010).