Бурулька - Оксана Іваненко

Що росте додолу головою? Правильно, Бурулька!

Добре відомо всім, що бурулька - це краплинка води, яка мандрує протягом року по річках, ставкам й джерелах, або падає до нас із неба у вигляді дощу, але взимку за низьких температур, вона замерзає й перетворюється на крижану бурульку.

Взимку ми спостерігаємо сніг, який під дією сонячних променів тане, й перетворюється у воду. Стікаючи з дахів чи ринв, з приходом холоду вона замерзає. В холодний, морозяний ранок, коли з’являється сонечко, бурульки виблискують на сонці всіма кольорами райдуги, нагадуючи малятам солодкі цукерки.

Казка “Бурулька” Оксани Іваненко це розповідь про пригоди краплинки води. Про її мандри з рідними сестричками у водах Дніпра, у великій дощовій хмаринці, в джерельці, у водопроводі, в чайнику, й нарешті історія її перетворення у дуже гарну крижану бурульку.
Збивши бурульку з ринви, хлопчик врятував її, адже завдяки теплу його рук, вона знов мандруватиме водами, не чекаючи весни, поки палюче проміння сонечка не доторкнеться до неї.

Українська дитяча письменниця Оксана Іваненко звертає увагу читача, на важливість краплинок у житті кожного з нас. Завдяки їм рухаються поїзда, тепло у твому будинку також їхня заслуга. Ти щоденно вмиваєшся, або п’єш чай. Потрібно раціонально використовувати воду, адже тоді це збільшить термін її використання, й продовжить життя усьому живому.

Вода - найголовніша складова середовища нашого існування!

Читати казку “Бурулька” повністю весь текст онлайн:

Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток і вони всі сяяли й промінилися.

А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, з'явилася бурулька. Вона переливалася на сонці всіма кольорами райдуги. Вона була дуже гарна.

– Ви, напевне, з дорогоцінного каміння! – спитав її з пошаною маленький снігурчик.

«А може, вона солодка, як цукерка», – подумав один хлопчик. Адже усім малим дітям бурульки здаються солодкими, і їх хочеться посмоктати.

Він схопив паличку і почав кидати нею в бурульку. Хлопчик уже уявляв собі, як це він покаже всім дітям, що в нього є така гарна бурулька.

Ой, як злякалися всі в садку, коли побачили, що робить хлопчик. І дерева, і пташки, а найдужче – стара ринва. По-перше, вона боялася, що хлопчик може помилково влучити в неї, по-друге, ця стара ринва не хотіла позбавлятися своєї прикраси, якою вона дуже пишалася. Раптом – тррах! Хлопчик таки влучив у бурульку, і вона враз зламалася і впала.

– Моя бурулька! Моя бурулька! – радів хлопчик, підхопивши її руками. Він навіть рукавиці скинув, бо йому зробилося гаряче, коли він кидав палицю, і руки у нього були зовсім теплі.

Хлопчик тільки підніс бурульку до рота і хотів її посмоктати, як побачив, що на нього дивляться світлі блакитні очиці, і почув, що бурулька до нього заговорила.

– Ні, ні, ні, хлопчику, не бери мене в рот, не треба! Я розкажу тобі багато цікавого.

Хлопчик дуже здивувався, але, звичайно, йому захотілося послухати її.

– Ти, мабуть, чарівна бурулька? – спитав він.

– Так, так, – сумно сказала бурулька.– Я зачарована, я заморожена, я заворожена, і я дуже дякую, що ти врятував мене... І я прошу: не згуби мене, я дуже люблю стрибати, як ти, скрізь бігати й ніколи не сидіти на місці!

– Ти любиш стрибати? – ще дужче здивувався хлопчик.– Але ж ти висіла на старій ринві.

– Так, так, – підтвердила бурулька.– І, напевне, я пробула б там до весни, поки припекло б сонечко і я б розтанула. Адже я не з дорогоцінного каміння і не з солодкого цукру. Я просто весела краплинка води. І я зараз розкажу тобі про себе. Але я боюся, коли б зима не схопилася, що мене там нема, і не помітила, що я з тобою, – вона тоді враз заморозить нас обох. Так слухай. Я була дуже веселою краплинкою води. Я пливла в Дніпрі з мільйонами моїх сестричок до Чорного моря. Це були найкращі хвилини мого життя. Усі звали мене невгамовною, але то вітер не давав мені ані хвилинки спокою. Чого він хотів од мене? Я не знаю. Коли ми влилися в Чорне море, він здіймав страшні хвилі, вищі за цей будинок, перевертав човни й кидав пароплави, як трісочки. Та я, маленька краплинка, тікала завжди від нього. Якось спересердя в тихий літній день, коли я цього зовсім не сподівалася, він виплеснув мене на берег, на гаряче каміння. Я обернулася парою і полинула в небо. Високо над землею я літала в білій хмарі, і, коли раптово знову налітав вітер, я швидко падала на землю дощем і напувала її. Я не боялася потрапити й під землю. Адже й там я рухалася, жила і знову виринала на світ веселим джерелом.

Якось біля нашого джерельця зупинилися троє бійців. Вони були стомлені, сірі від придорожнього пороху, але дуже веселі. З їхніх розмов я зрозуміла, що вони після війни повертаються вже додому.

– Умиймося рідною водичкою! – сказав один з них і зачерпнув повні жмені джерельної води. І я потрапила на його засмаглі, натруджені долоні й вмила йому лице. Я була дуже щаслива з того. Коли він струсив краплі з рук на траву, я встигла побачити: лице його було вже зовсім не сіре, а молоде, красиве, і очі сяяли. Як це приємно, коли через тебе сяють і радіють! Ні, я таки часто була щасливою! Але я все поспішала далі. Я любила все нове і зовсім не злякалася, коли разом зі своїми сестрами з одного джерела потрапила в довгі й темні труби. Там уже бігло багато води.

– Нічого страшного, нічого страшного! – казали старші.– Ви ще не робили такої мандрівки. Це звичайний водогін, і скоро ми виллємося на білий світ.

Поки ми жили – бігли в водогоні, – ми всі дуже здружилися між собою і все балакали, балакали, гомоніли, розповідали про себе. Що ж нам було ще робити?! Різні були серед нас. Одні розповідали, як їх наливали в паровози, підігрівали і як вони, обернувшись на пару, рухали цілі поїзди. Краплинки були дуже горді з цього і, я думаю, мали на це право. Інші розповідали, що вже не раз їх узимку наливали в труби, щоб опалювати будинки. Вони казали:

– Коли б не ми – люди померзли б.

Мені було дуже цікаво, куди ж я тепер потраплю. Спочатку мене тішило, що я бігла з моїми сестрами й вітер уже не підганяв мене і не дражнив, як завжди. Але швидко нам усім набридло бути в темних вузьких трубах водогону, і ми дуже зраділи, коли раптом почали бігти швидше, і почули якісь звуки зовні.

– Кран відкривають! – закричали мої старші подруги.– Кран відкривають! Зараз на волю! Досить цієї темряви!

По правді, я більше хотіла б опинитися разом з моєю рідною матір'ю-річкою, плисти в синьому Дніпрі, але я була рада вже хоч будь-якій зміні. Я хотіла, щоб потім і мені було що розповідати про те, як я рухала поїзди чи якісь великі цікаві машини. Але моя доля цього разу була куди простішою... Мене налили... в чайник. Так, у звичайний великий чайник, і поставили цей чайник на електричну плитку.

– Що з нами буде? Що з нами буде? Так гаряче! Так гаряче! – плакали ми з сестричками.

– Чуєш, чайник уже булькає, – сказала якась жінка.– Зараз питимемо чай.

– Аякже! – подумала я.– Треба тікати!

Та швиденько-швиденько підібралася до кінчика чайникового носа.

– Куди ти, мала? – засичав чайник.– І чого це люди не знімають мене? Я весь википлю, уся вода збіжить!

– До побачення, дядечку! Я ще хочу політати на волі! – гукнула я, легкою парою знялася вгору і вилетіла з іншими подругами крізь димар.

– А, ось де ти! – почула я раптом.

Ой лишечко, це знову був вітер, і який сердитий, холодний! Він тепер служив у білої зими, а зима, я вже чула, завжди хотіла заморозити усю воду на світі – всі струмки, річки, озера, ставки. Навіть на Дніпро вона одягла міцну кригу, і я не думаю, щоб це йому подобалось. Чи багато їй було роботи зі мною?! Вона тільки слово мовила – підхопив мене вітер, і вже білою сніжинкою я упала на стару ринву.

– Ти завжди горнулася до квітів, любила гратися з сонячним промінням, – глузував вітер, – а тепер будеш завжди прикрашати ринву, і я віятиму коло тебе, скільки захочу.

Навіть сонячний промінь нічого не міг зробити, бо вітер не підпускав його близько до мене. Я лише плакала, дивлячись на нього, і сльозинки мої замерзали на мені.

Я зробилася холодною крижаною бурулькою і примерзла до цієї старої ринви.

Отак і заворожила мене люта зима... Ні, я ніколи не думала, що може бути так холодно на світі. Усі казали, що я дуже гарна, і ялинки навіть сердилися на стару ринву, що я прикрашаю її, а не їх. Але навіщо була мені моя краса, коли я лишалася холодною нерухомою крижинкою! Як я заздрила сніжинкам, що літали в повітрі! І я не могла, не могла чекати до весни! Це ще так довго!

Бурулька замовкла, і раптом хлопчик почув, що вона тане в нього в руках.

– Трошечки тепла в житті, і я знову оживаю, – долинув до нього тихий шепіт.– Я знову біжу далі, далі... Дякую тобі за тепло твоїх маленьких пустотливих рученят. Згадуй мене, коли плаватимеш у річці, коли бачитимеш росу, золотий дощик і білу хмарку.

І вже не було нічого в руках у хлопчика.

Та він зовсім не шкодував.

Питання до дітей за змістом казки “Бурулька”:

— Якого жанру твір?
— Що подумав про бурульку хлопчик?
— Чому злякалася стара ринва?
— Хто була насправді бурулька?
— Які ти можеш назвати найкращі хвилини життя бурульки?
— Коли краплинка була найщасливішою?
— Де краплинки здружилися?
— Що розповідали краплинки про себе?
— Куди потрапила краплинка з водоводу?
— Як краплинка втекла з чайника?
— Хто перетворив краплинку на бурульку?
— Хто сердився від того що їх не прикрашає бурулька?
— Чому Бурулька знов ожила?
— В які стани води перетворювалась краплинка?
— Яка головна думка казки?

Біографічні відомості автора казки “Бурулька”:

Народилася Оксана Іваненко 31 березня (13 квітня) 1906 року в Полтаві. Навчалася у гімназії, потім у робітничій школі. Перший твір — казка «Квіти» — було надруковано 1917 року в журналі полтавських гімназистів «Слово». Писала вірші та п’єски. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти. 

Початком свого творчого шляху Оксана Іваненко вважає 1925 рік, коли в журналі «Червоні квіти» було опубліковано оповідання «До царя». У 1926 році закінчила факультет соціального виховання Харківського інституту народної освіти, у 1931 році —аспірантуру при Українському науково-дослідному інституті педагогіки, керувала секцією дитячої літератури у Київській філії цього інституту. Була вихователькою в дитячій колонії імені Горького під керівництвом Антона Макаренка. У 1932–1939 працювала у видавництві «Молодий більшовик», у 1947–1951 роках — у журналі «Барвінок». У1939–1957 роках мешкала в Києві у будинку письменників Роліті. Померла в Києві 17 грудня 1997 року. 

Оксана Іваненко написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Серед них: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок». (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Ці твори розкривають людське життя, допомагають пізнати красу рідної природи. 

У більших її творах — повістях і романах — розповідається про видатних діячів культури, відомих письменників. Сюди належать повісті «Друкар книг небачених» (1947, про І. Федорова), «Богдан Хмельницький» (1954), романи «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини опубліковані 1939, про життя Тараса Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка).