Не бував ти у наших краях - Павло Тичина

Вірш "Не бував ти у наших краях" - це бесіда автора з уявним співрозмовником, у формі суперечки.

Автор описує своє захоплення красою рідного степу, співучими та працьовитими українцями, які не вміють плакати, адже невпинно радіють життю. Вони наполегливо та сумлінно працюють, але без пісні не можуть нічого зробити. Бо як всім відомо, пісня завжди супроводжує українця від колиски й аж до могили.

Свій стиль життя, яке супроводжується любов'ю та цінністю, автор порівнює з життям уявного співбесідника, який постійно перебуває "в сльозах".

Головна ідея вірша "Не бував ти у наших краях": Потрібно навчитись помічати щастя у кожній миті яскравого та неповторного життя!

Читати вірш "Не бував ти у наших краях" повністю онлайн:

Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори...
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
Серце б’ється і б’ється в грудях...
Не бував ти у наших краях.

Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —
Єсть там люди — й зросли у степах,
Що не люблять, не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах... —
Не бував ти у наших краях.

Біографія автора вірша "Не бував ти у наших краях":

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігівщині в родині сільського дяка. Вчився спочатку в земській початковій школі в с. Піски. Пройшовши проби голосу, у 1900 р. став співаком архиєрейського хору при Троїцькому монастирі Чернігова й одночасно навчався в Чернігівському духовному училищі. У 1907-1913 рр. — студент Чернігівської духовної семінарії.

З дитинства був обдарований музично, добре співав. Ще зовсім молодим почав спілкуватися з корифеями української літератури — М. Коцюбинським, В. Самійленком. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту. Одночасно працював редактором газети «Рада», технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913-1914 рр.), помічником хормейстера в театрі М. Садовського (1916-1917 рр.). У 1917 р. став членом редколегії газети «Рада». У 1918 р. вийшла перша збірка П. Тичини «Сонячні кларнети», яка була зустрінута прихильно. У 1920 р. виходять його збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг».

У 1923 р. поет переїздить до Харкова, стає членом редколегії щомісячника «Червоний шлях». Наступного року виходить збірка «Вітер з України». У добу тоталітаризму поетові довелося вибирати між життям і поезією. Це був час жорстоких страждань та душевних зламів.

У віршах П. Тичини починає з’являтися суміш нещирості й напіввимушеності. За оптимістичними картинами радянської дійсності, що постають з його поезій, стоїть великий біль справжнього митця. До передвоєнних збірок П. Тичини належать: «Чернігів» (1931 р.), «Партія веде» (1934 р.), «Чуття єдиної родини» (1938 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р.). Під час Другої світової війни поет перебуває в евакуації в Уфі.

Найбільшим здобутком цих часів є поема «Похорон друга». Найфундаментальнішим твором П. Тичини була симфонія «Сковорода», яку він писав майже протягом усього життя. Павло Григорович був дійсним членом Академії наук України (1929 р.). Знав кілька мов, перекладав багато творів. Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р.

Поезія П. Тичини музична, наповнена зоровими, слуховими та іншими образами. У ній сплелася мелодія слова з музичною мелодією. У ранній своїй творчості поет — невтомний шукач нових форм поезії, експериментатор. Найбільше його цікавила проблема співвідношення раціонального та інтуїтивного, тому роль прозріння в його поезіях величезна. Поет вдається до багатозначної символіки («Золотий гомін»), важко вловимих асоціацій.