Володимир Рутківський "Угода" (уривок з Хрестоматії для 3-4 класів)

Уривок "Угода" з казки "Гості на мітлі" - починається з розмови кота, на ім'я Аристарх та хлопчика Степана на тему "Щоб він хотів зараз з'їсти найбільше?". Парне, пряжене, холодне молоко та ще й з бутербродом з маслом та добрим куснем ковбаски. Ммм... Також слинка з'явилась? От і в кота Аристарха вона з'явилась.. Через свій порожній шлунок, кіт домовився з хлопцем, що відпустить його додому, але при одній умові, якщо той принесе йому багато людських смаколиків, про які так смачно розповідав хлопчик.

Хлопець зрадів, бо планував, що як тільки повернеться додому, відразу покличе всіх горобцівських чоловіків, щоб повернутися та відплатити Бабі-язі та її коту за всі їхні "добрі" вчинки. Але кіт усвідомлюючи всі можливі ризики, які можуть спіткати його та хазяйку, дав напитися хлопцеві забудькуватого зілля та свій внутрішній голос, щоб Степан раптом не забув, за чим йшов. А що трапилося далі, пропонуємо прочитати на сайті AudioMama.

Читати уривок "Угода" з казки "Гості на мітлі" онлайн:

— Отаке-то життя, — сумовито докінчив Аристарх, втупившись у сонячну пляму, що повільно піднімалася по стіні льоху. - А от у вас, людей, кажуть, їжа зовсім інакша. Це правда?
— Правда, — не вагаючись погодився Степан.
— От ти, наприклад, що з’їв би у першу чергу?
Степан замислився.
— Багато чого... Для початку я, мабуть, випив би кухоль молока.
— Молока? — перепитав Аристарх і жадібним поглядом впився в Степанове обличчя. — Я чув, що це неймовірна смакота, але ні разу ще не куштував. А яке воно хоч на вигляд, те молоко?
— Звичайнісіньке, — відказав Степан. — Біле і смачне. Можна пити його відразу ж після доїння. Таке молоко називається парним.
— Зрозуміло, — сказав Аристарх і збуджено облизався.
— А ще є пряжене молоко, — продовжував Степан. — Це коли воно вистоїться в печі і на ньому з’явиться така бура шкуринка.
Язик Аристарха пропелером заходив навколо писка.
— А ще є просто холодне молоко, — вів далі Степан, мимоволі захоплюючись. — З льоху. То найсмачніше молоко.
Особливо в таку спеку, як зараз.
— Ня-ав! — вихопилося з Аристархової пащеки.
Проте Степан так захопився спогадами, що навіть не помітив цього.
— Ні, я, мабуть, почав би не з молока, — заперечив він сам собі. — Я, мабуть, спочатку приготував би бутерброд. Або цілих два.
— Бутерброд?
— Атож. Відбатував би добрячий кусень хліба, потім намазав би його маслом...
— Маслом... — мрійно промуркотів Аристарх. — Яке смачне слово!
— Що там слово! — відмахнувся Степан. — Саме масло ще смачніше... А на бутерброд з маслом я поклав би ще й добрячий шмат ковбаси!
— Мня-уу! — вирвалося з Аристарха. — А це ще що таке?
Він так схилився над лядою, що, здавалося, от-от звалиться до Степанових ніг.
— Так ти ж ковбасу вже їв, — зауважив Степан. — Батько тобі, мабуть, з півкільця відрізав. Невже забув?
— Ні! — вигукнув Аристарх і глитнув слинку. Обрубок його хвоста застукотів по землі кулеметною чергою. — Нічого я не забув. Якби забув, то зараз розмовляв би з тобою інакше... Отже, поклав ти на масло ков... — він знову глитнув слинку, — ковбасу. А що далі?
— Нічого особливого, — відказав Степан. — Узявся б за того бутерброда і почав би його їсти.
— І все?
— А що ще?
— Маю на увазі той, другий, бутерброд.
— Який другий? — здивувався Степан.
— Ну, той самий... ти ж казав, ніби в тебе є одразу два бутерброди...
— А-а... З’їв би й другий. А потім запив би це все молоком.
— Парним, з печі? — жваво поцікавився Аристарх. — Чи з льоху?
— Мабуть, більше смакуватиме з льоху, — подумавши, відказав Степан.
Аристарх надовго замовк. Його збуджений погляд блукав, здавалося, далеко звідси. Час від часу чаклунський кіт нервово здригався і облизував писок рожевим, завбільшки з дитячий копачик, язиком.
— І багато їх у вас? — нарешті подав він голос.
— Чого? — не зрозумів Степан.
— Який же ти нетямущий, — поморщився Аристарх. — Ну, бутербродів з ковбасою. І молока.
— Скільки завгодно! — вигукнув Степан. — Ет, мені б тільки опинитися вдома! А там...
Аристарх знову надовго замовк. Степанові навіть здалося, ніби кіт заснув.
— А що... мабуть, я зміг би тебе відпустити, — озвався він. — Тільки, зрозуміло, ненадовго. Але за це ти мені маєш принести побільше бутербродів і молока.
Степан відчув, як серце в грудях забилося частіше. Здається, його хитрощі починають діяти!
А кіт з острахом озирнувся в бік самітної сторожки.
— Мабуть, влетить мені від хазяйки, якщо довідається, — вагаючись, муркнув він. — Та що вдієш, коли їсти хочеться... Значить так, — звернувся він до Степана. — Я тебе ненадовго відпускаю додому, а ти мені за це принесеш побільше того, що обіцяв. Домовилися?
Неймовірна радість охопила Степана. Ось воно! Та за те, аби хоч на хвилю опинитися в Горобцях, можна пообіцяти гору бутербродів і річку молока! А там нехай-но хтось спробує витягти його звідтіля! Та ні, він сюди повернеться, ще й хутко, — але вже не сам. З батьком прийде. З міліціонером дядьком Дмитром. З усіма горобцівськими чоловіками. Отоді вже баба-яга і цей страхітливий котяра заплатять за все!
І, хоч як йому було важко, Степан вдав, ніби вагається.
Зрештою хлопець махнув рукою і сказав:
— Гаразд. Домовилися.
Аристарх почав опускати драбину до льоху, проте тут же висмикнув її назад.
— Е-е, ні, так не годиться, — сказав він. — Знаю я вас, людей! Спочатку ми зробимо ось що...
Він щез і за хвилину повернувся з кухлем у лапах.
— Пий, — наказав він.
— Що це?
Аристарх задоволено ворухнув вусами.
— Не впізнаєш? Та це ж те саме зілля, яким моя хазяйка напоїла вас, коли ви прийшли сюди вперше! Називається воно забудькуватим зіллям. Вихилив кухля — і з твоєї голови вилітає все, що може нам з хазяйкою зашкодити.
Степан розгубився. Тільки забудькуватого зілля йому бракувало!
— Так я вже його пив! — сказав він. — І не тільки його. Скільки можна!
— Скільки треба, стільки й вип’єш, — відрізав Аристарх. — Пий, кажу тобі, а то не випущу! До дна! Ось так. Тепер можеш вилазити... Ні, зачекай ще трохи!..
Аристарх, пильно дивлячись Степанові в очі, почав щось швидко-швидко бубоніти. По тому двічі крутнувся на правій задній лапі і раз — на лівій. Тоді стрибонув у повітря, ніби його вшпигнули, приземлився і з полегкістю видихнув:
— Ху-ух... Оце, мабуть, і все. Відтепер ти будеш не сам. Тепер з тобою йтиме мій внутрішній голос
— Внутрішній? — отетерів Степан. — А це що таке?
Писок Аристарха розплився у вдоволеній усмішці.
— Можеш вважати, що внутрішній голос — це те ж, що і я сам, — сказав він. — Хіба що він буде при тобі.
— А навіщо він мені потрібен, той голос?
— Щоб нагадувати про моє існування. Весь час, щохвилини, зрозумів? А тепер чеши звідсіля, поки хазяйка не вийшла з хати. І гляди мені, не скупися!
По приставленій драбині Степан вибрався з льоху і щосили рвонув у напрямку Горобців. Та вже за кілька кроків з голови йому вилетіло все, про що він збирався розповісти. В ній снувалася одна-однісінька жаліслива думка: «Бідний, нещасний Аристарх! Він ще ніколи в житті не пив молока! Він майже не куштував ковбаси! Він жодного разу не ласував бутербродами з маслом...»

* * *
Аристарх провів хлопчика поглядом, доки той не сховався за кущами. Після цього поклав важку голову на лапи і заплющив очі. Уві сні він час від часу солодко зітхав, і щаслива котяча усмішка світилася на його подряпаному, брудному писку. Не інакше, Аристархові снилися гори бутербродів та ріки молока.
Прокинувся кіт від голосу баби-яги.
— То як там наш бранець? — спитала вона, сходячи з ґанку.
Аристарх роблено потягнувся, позіхнув і байдужим голосом відказав:
— Бранець? А ніяк. Сидить собі та нудьгує. Вітання тобі переказує.
Кіт сподівався, що після цих слів баба-яга схвально кивне головою і піде далі у своїх справах. Проте Ядвіга Олізарівна підійшла до льоху і схилилася над лядою.
— Як ти там? — гукнула вона. — Ще не замерз?
Відповіді не було. Ядвіга Олізарівна схилилася нижче.
Тоді різко випросталася і втупилася підозрілим поглядом в Аристарха.
— Слухай, так його ж тут немає! — вигукнула вона.
— Звісно, немає, — відповів вірний кіт. Він уже визирав з-за рогу сторожки. — І бути не може. Він виконує моє завдання.
— Яке ще завдання?
— Дуже важливе. Я його послав до села по молоко та бутерброди.
Ядвіга Олізарівна остовпіла.
— Ти його відпустив? Без мого дозволу?
Ґерлиґа, випущена вправною рукою, зі свистом розітнула повітря і здійняла пилюку в тому місці, де щойно перебував Аристарх. Проте той визирав уже з-під куща бузини, що ріс у протилежному кінці дворища.
— Якою ж ти стала нестриманою, — докірливо зауважив звідтіля. — Нерви в тебе нікудишніми стали. Лікуватися треба.
— Зараз ти в мене дізнаєшся, кому з нас треба лікуватися! — розлючено вигукнула Ядвіга Олізарівна. — Ану, вилазь звідтіля!
Та Аристарх уже спішно займав нову позицію за терновими кущами.
— Зачекай, не гарячкуй, — замуркотів він з-під них. — Ти ж навіть не дослухала мене! А я дав йому півтори порції забудькуватого зілля! І свій внутрішній голос теж послав з ним. Вже хто-хто, а він не дасть йому думати про те, що хоч трохи зможе нам з тобою нашкодити.
Ядвіга Олізарівна з недовірою втупилася в те місце, де переховувався її завбачливий вихованець.
— Ти правду кажеш? — запитала вона.
Аристарх вибрався з-під кущів і вдарив себе у груди так, що аж виляски пішли:
— Та ти що? Хіба я ворог собі?
Ядвіга Олізарівна прикрила ляду і поглянула в бік Горобців.
— Взагалі ти маєш рацію, — сказала вона. - І так з цією дівчинкою мороки купа, а тут ще й хлопчиська треба стерегти. Мабуть, нехай переночує у себе вдома, а там видно буде.
— А я? — зарепетував Аристарх. -А моє молоко? А бутерброди?
— Нікуди вони від тебе не дінуться, — заспокоїла його баба-яга. - Ми з тобою теж підемо до села. Що-що, а обережність ніколи не завадить. -Вона важко зітхнула і додала: — Ох, відчуває моє серце, що цей хлопчисько ще завдасть нам клопоту!
— Нічого, нам не вперше... А що робитимемо з нею? — запитав Аристарх і кивнув на вікно, за яким миготіли тьмяні полиски вогню.
— А ми нашу хату замуруємо, — сказала Ядвіга Олізарівна. - І стане вона без вікон і дверей.
Баба-яга повернулася до хати, тричі плеснула в долоні й голосно промовила:
— Тибельканес-цвібель-клопсс!
Стіни будинку затремтіли. Двері жалібно скрипну ли й стали покриватися блідою матовою пеленою. Через хвилину від них і від вікон не лишилось і сліду.
— Ось так! — вдоволено проказала Ядвіга Олізарівна. -А тепер, котику, гайда до села. І по дорозі вирішимо, що нам там робити.
— О, це інша справа, — згодився Аристарх.

Питання до дітей за змістом уривка "Угода" з казки "Гості на мітлі":

— "Угода" - це уривок з книжки В.Рутківського. А яка назва всієї книжки?
— Хто головні герої уривка?
— Про яке молоко розповідав Степан Аристархові?
— Яка шкуринка з'являлася на пряженому молоці?
— Про який бутерброд мріяв Степанко?
— У якому селі жив Степанко?
— Як звати бабу-ягу у казці?
— Куди баба-яга кинула Степанка?
— Що дав кіт на дорогу Степанкові?
— Під яким кущем не ховався Аристарх від розлюченої Ядвіги Олізарівни?
— Що запропонувала зробити Ядвіга Олізарівна з хатою, щоб дівчинка звідти не втекла?
— З ким планував повернутися Степан для розправи?

Біографічні відомості автора уривка "Угода" з казки "Гості на мітлі":

Володимир Григорович Рутківський (нар. 18 квітня 1937, с. Хрестителеве, Чорнобаївський район, Черкаська область) — український поет, прозаїк, дитячий письменник, новинар. Серед найвідоміших творів автора фентезі роман Сторожова застава та тетралогія «Джури» про пригоди козаків-характерників Швайки, Грицика та Санька.

Володимир Рутківський народився 18 квітня 1937 року в селі Хрестителеве Чорнобаївського району Черкаської області. Закінчив хіміко-технологічний факультет Одеський політехнічний інститут (навчався у 1955—1959 роках), а згодом у 1975 — вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького.

У 1960-х роках працював апаратником на Одеському суперфосфатному заводі (у 1960—1966 роках). Надалі став працювати новинарем, зокрема кореспондентом одеських газет «Январец» та «Трибуна студента» (у 1967—1968 роках). Пізніше став редактором Одеського обласного радіо (у 1968—1973 роках), а згодом штатним сценаристом Одеської кіностудії (у 1978—1979 роках). У 1981 став інженером Одеського заводу «Мікрон» і пропрацював там до 1984 року. У 1991 році став завідувачем відділу одеської обласної газети «Одеські вісті» та пропрацював там до 2001 року.

Друкуватися Рутківський почав 1959 року. У 1969 році став членом, а у 1986 році відповідальним секретарем Одеської обласної організації НСПУ. Рутківський був відповідальним секретарем Одеської обласної організації НСПУ з 1986 по 1989 рік та згодом знову у 2003 році.

За радянських часів зазнавав неодноразових звинувачень в українському націоналізмі, його твори відмовляли друкувати в єдиному на той час дитячому видавництві України «Веселка», проте в перекладі російською приймали до друку у видавництвах Москви.

Широке визнання в незалежній Україні Рутківському принесла пригодницька тетралогія про джур, видана видавництвом А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА : «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010). У 2014—2015 роках вийшла незапланована четверта частина під назвою «Джури і Кудлатик», а тому трилогія стала тетралогією.

У 2011 році Володимир Рутківський став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині Води».

9 лютого 2012 року було оголошено список переможців Шевченківської премії 2012. Володимир Рутківський переміг у номінації «Література» за історичну трилогію для дітей «Джури» («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», 2007—2010 рр.).