Ласочка - Григір Тютюнник

Казка "Ласочка" Григора Тютюнника розповідає про дивовижну дружбу старого діда Арсена та маленького лисеняти із зовсім не хитрими очима, на ім'я Ласочка. Вони часто рибалили разом, а після плідної праці дід Арсен пригощав лисеня рибкою. Але потім настала затяжна зима, й ні діда, ні лисеня не було видно коло річки. Прийшла весна, прийшло тепло, крига на річці скресла. Дід Арсен довго виглядав Ласочку, аж ось вона з'явилась. Тільки тепер наше маленьке лисеня зовсім не маленьке, а вже велика пухнаста лисиця з розумними очима. А разом з нею на кручі стояло її лисеня. Тепер Ласочка мама.

Головна думка казки "Ласочка": Дружіть та оберігайте друзів наших менших. Виявляйте доброту та терпіння, які прикрашають наше з вами життя. А за ваше добро вам заплатять вірністю та любов'ю.

З давніх-давен й до нині, людина йшла пліч-о-пліч з тваринами. Люди завжди любили та поважали тварин, всупереч їхньому походженню: чи то з лісу, чи з теплого будинку або вулиці. Домашніх люблять та поважають - за їх розум і відданість та безмежну любов до господаря. Безпритульних - за їх волю до життя. Диких - за їх красу, розум та велич.

Читати казку "Ласочка" повністю онлайн:

Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби та пильнував за вудками. В лісі бродив туман, підзолочений сонячним промінням, туркотіли припутні, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро... хря-хря...

Арсен знав, що то вепри з виводками вепренят вертаються з нічного пасовиська у свої сховища...

А одного разу, коли Арсен, зігрітий сонцем, куняв у човні, то підводячи, то опускаючи голову, за спиною в нього почулося тоненьке скімлення. Арсен прокинувсь і огледівся.

Високо на кручі, супроти човна, схиливши голову набік, стояло лисеня. Воно дивилося трохи здивованими і зовсім не хитрими очима. Потім перевело погляд у задок човна й облизнулося: на дні, засланім травою, лежала риба.

— Ану! — сказав Арсен і ляснув себе долонею по коліну. Лисеня трохи позадкувало, проте не втекло.

— Бойове! — сказав Арсен. — То що тобі — рибки закортіло? Лисеня тоненько писнуло.

— Ну, на вже,— Арсен трохи подумав і додав: — Ласочка... Рибина летіла вище лисеняти, але воно прудко підскочило й ухопило її передніми лапами.

— Молодця! — похвалив Арсен і заходився міняти наживку. А коли озирнувся, лисеняти вже не було.

Однак наступного ранку воно прийшло знову. І знов Арсен кинув йому рибину — одну, бо лисеня більше не просило.

Так вони й потоваришували. Незабаром лисеня вже знало, що його звати Ласочка і що коли Арсен каже: "Встань!" або "Ляж!", то треба вставати або лягати. Знало також і те, що риба інколи не клює. Сидить-сидить Арсен, а поплавки на його вудках ані ворухнуться. Тоді Ласочка не скімлила і не молотила хвостом по землі, як завжди, побачивши у човні рибу, а лягала в траву й ждала. Арсенові набридало дивитися на нерухомі поплавки, і він часто-густо засинав.

Сидить і спить.

А якось чує крізь сон: Ласочка дзявулить. Прокинувся, аж поплавка на одній вудочці немає, поринув. А лисеня на кручі вухами пряде, передніми лапами дрібушить-витанцьовує од нетерплячки. Вхопив вудочку, смик — є окунь!

— На, Ласочко, це ти спіймала! — весело сказав Арсен і кинув окуня на кручу. З того дня він вже не боявся спати, бо як тільки поплавок ворухнеться, то Ласочка його й розбудить.

Так вони й рибалили вдвох.

Потім настала довга-предовга зима. Ліс прибрався в іній та ожеледець. І не співали вже в ньому птахи, тільки вітер ночами завивав у гіллі.

Старий Арсен уже не ходив на річку, але часом згадував Ласочку: де-то вона тулиться в таку холоднечу?

А весною, коли крига скресла і сонце вгріло, одніс Арсен човна на річку, полагодив вудки і знову, як торік, сів ловити рибу — бабі та внукам на юшку. Вудить та все озирається: чи нема, бува, Ласочки? Раз, і вдруге, і втретє — немає...

А вчетверте озирнувся — стоїть на кручі велика пухнаста лисиця з розумними, але зовсім не хитрими очима, а поруч неї — лисеня.

— Ласочко? — невпевнено покликав Арсен.

Лисиця задрібушила передніми лапами, замолотила хвостом по землі й лягла. Лисеня ж, побачивши у човні рибу, облизнулося й тихенько заскімлило.

— Те-те-те... — весело сказав Арсен. — Це що ж виходить:я увесь ваш рід годуватиму?

І кинув на кручу рибину.

Лисеня спіймало її передніми лапами та стало їсти. А Ласочка сиділа нерухомо, пильно стежачи за поплавками... З того часу вони рибалили втрьох.

Запитання до дітей за змістом казки "Ласочка":

— Біля якого дерева Арсен ловив рибу?
— Хто вертався з нічного пасовиська?
— На чому рибалив Арсен?
— Кого побачив рибалка?
— Яку першу рибину «зловила» Ласочка?
— Скільки разів Арсен виглядав Ласочку навесні?
— З ким прийшла Ласочка?

Біографічні відомості автора казки "Ласочка":

Григір Михайлович Тютюнник народив­ся 5 грудня 1931 року в селі Шилівці на Полтавщині в селянській сім’ї. У 1937 р. батька заарештували та відправили на заслання, з якого він не повернувся. Після війни вступив у Зіньківське ремісниче училище, бо там одягали та годували. Учився виключно російською мовою. Працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся в Шилівку, став колгоспником. А мусив відпрацювати 3 роки. За «втечу» відсидів 4 місяці в колонії.

Звільнившись повертається на Донбас, де береться за самоосвіту. У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо. У 1957–1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею і самоосвітою. 1961 року в журналі «Крестьянка» побачило світ перше оповідання Тю­тюнника “В сумерки”, написане російською мовою.

Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою. Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі. 1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській! письмен­ник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка». 1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав’язь».

Пізні­ше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова каз­ка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978). У 1980 р. присуджено літературну премію ім. Лесі Українки (за твори  «Климко» і «Вогник далеко в степу»).

Помер Григір Тютюнник 6 березня 1980 року, покінчивши життя само­губством. За свою творчість письменник 1989 року був посмертно відзначе­ний Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.