Валентина Вздульська "Потяги" (Хрестоматія української літератури для 3-4 класів)
#ЧитаємоРазом: Валентина Вздульська, "Потяги" (оповідання)

Оповідання "Потяги" Валентини Вздульської розповідає про двох братів - Дмитра та Матвія. Більшість дітей мріють про нову іграшку чи смачне морозиво, а вони мріяли тільки про одне, щоб їхні мама й тато помирилися. Адже через їхнє розлучення, тато поїхав від них й вони дуже тужили за ним. Щодня Дмитрик забирав зі школи Матвія й вони разом йшли додому через залізничний міст, де грали у свою улюблену гру. Зміст цієї гри полягав в тому, що спочатку діти рахували до 100 і чекали потяг. Потім подумки перетворювалися на той потяг, який проходив, і мріяли про подорожі. Дмитрику дістався Інтерсіті, а от Матвію старенький маневровий тепловоз ЧМЕЗ. З таким транспортом годі було й думати про подорожі, через що малий дуже засмутився. Він чимдуж побіг у напрямку дому, але з такою швидкістю летів, що врізався в.. А от кого ж мало не збив з ніг Матвій? Та чи раді були тій зустрічі хлопці? Пропонуємо це дізнатись, прочитавши повний варіант оповідання на сайті AudioMama.

Головна думка оповідання "Потяги": Кожна дитина потребує уваги, піклування, турботи й головне, любові. В незалежності від стосунків між дорослими, кожна дитина має відчувати, що її люблять та ніколи не залишать.

Читати оповідання "Потяги" повністю онлайн:

Щодня по обіді ми з Матвієм стаємо потягами. Уже майже місяць, відколи тато від нас поїхав.
Починається все після уроків. Я забігаю до малого в клас. Вітаюся з Мариною Вадимівною й допомагаю братові зібрати речі.
Сьогодні виходить якось криво — усе сиплеться з рук.
Кольорові олівці викочуються з пенала й падають на підлогу.
Ще й мимохіть стаю на точилку. Прозора оболонка, схожа на товстого жука, тріскає. На підлозі — розчавлений пластик і дерев’яна стружка. Але Марина Вадимівна нам не дорікає.
— Ти молодець, Дмитрику! — промовляє вона. — До понеділка, хлопці! Обережно дорогою!
Добре хоч по голові не гладить.
Нарешті ми виходимо зі школи. Повертаємо праворуч, чекаємо на зелене й переходимо вулицю. Йдемо каштановою алеєю. Малий збирає каштани й суне собі до кишень.
Рюкзак у нього на спині — як хатка равлика.
— Допомогти?
— Не треба! — бубонить він.
— Ну то давай швидше!
Ми повертаємо до вокзалу й простуємо до залізничного мосту. Перед коліями починається звична біганина. Люди метушаться між касами й кіосками, носять валізи, возять тачки з картатими сумками. Бабці торгують пиріжками й кавою з термоса. Диктор оголошує, які потяги прибувають, а які відходять. Смердить залізом і туалетом. Бігають собаки.
Голуби й горобці дзьобають лушпайки від насіння.
Колії розтинають наше містечко навпіл. Наш дім — на тому боці. Раніше тато забирав нас на авто. Ми діставалися додому швидко, хіба часом застрягали на переїзді — пропускали поїзди. Тепер ми з малим ходимо самі, через міст.
Матвій виривається вперед. Він біжить сходинками й рахує собі під носа.
— Один-два-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім-дев’ять-десять. Один-два...
Далі десяти він ще не вміє.
— Стій! — біжу за ним.
Але на середині мосту Матвій зупиняється.
Це наше звичне місце.
Матвій мовчить.
Я спльовую. Слина летить далеко вниз і губиться десь між кістяком із рейок, бурим щебенем і сміттям.
— Мама каже, плюватися не можна, — каже Матвій.
— Бе-бе-бе! — перебиваю. — Рахуватимеш?
— Ти перший, — мимрить брат.
Я заплющую очі й рахую до ста. Минає кілька хвилин, бо я спеціально розтягую слова.
— Обережно! На першій колії — швидкий потяг! — оголошує диктор.
Я всміхаюся.
— Вау! — шепоче Матвій. Примружившись, він вдивляється в горизонт.
Гул наростає.
Міст вібрує, голоси птахів губляться в металевому шумі залізниці. Під мостом, прогудівши, пролітає срібляста блискавка — в’юх!
— Інтерсіті! Ти — Інтерсіті! — із захватом шепоче Матвій.
— Єс! Єс! Єс! — підстрибую я.
Я — Інтерсіті!
Це було не дуже чесно, бо я знав розклад, а Матвій — ні.
Але він сам віддав мені перемогу. Я ж пропонував, щоб він рахував перший.
— Куди поїдеш? — питає захоплено брат.
Я замислююся. Сьогодні мені не хочеться до моря.
І в гори не хочу теж.
До тата, думаю я. Я поїду до тата і заберу його назад додому. Чого ж він так довго не повертається?! Невже він покинув нас?
Матвій мовчить. На мить він заплющує очі. А потім, повторюючи за мною, спльовує з мосту.
— Твоя черга! — кажу.
Брат киває. Я рахую до ста замість нього. Звично розтягую слова, роблю паузи. Хочу зловити якийсь справді крутий потяг для Матвія. Йому це сьогодні потрібно. Цілий місяць він якось тримався. А сьогодні от — зігнувся, мов равлик. Дійшло.
— Ну! Ну! — шепоче брат, вдивляючись в горизонт.
Нічого не їде. Навіть електричка на Козятин. Запізнюється.
— ...дев’яносто вісім... — тягну повільно, як можу. — Дев’яносто дев’ять. Дев’яносто дев’ять з половиною... Дев'яносто дев’ять з четвертиною... Дев’яносто дев’ять на волосині...
Сто.
Нічогісінько.
Але Матвій стогне:
— Фу-у-у, ні!
Обертаюсь і бачу, як поповзом, із додаткової колії, виїжджає старенький маневровий тепловоз*1 ЧМЕ3. Трохи схожий на коника-стрибунця, якому намалювали жовті й червоні смужки.
— Тепер я ЧМЕ! — ледь не плаче Матвій.
— Ну, це ж круто! Ти можеш... Ти можеш... маневрувати!
Тягати електровози, збирати вагони докупи...
Я й сам відчуваю, як жалюгідно це звучить. ЧМЕ3 не їздять ні в Одесу, ні в Мукачево. Вони взагалі не їздять, а повзають.
— Але ці тепловози нікуди не їздять! — озвучує мої думки Матвій. — Взагалі! Тільки на станціях! І в депо́*2 !
— Ну, — я розводжу руками. — Давай поміняємось?
Будеш Інтерсіті, а я...
— Не хочу! — розвертається він і біжить убік дому. Хатка равлика тисне його до землі, але брат не чує під собою ніг.
— Стій! — біжу за ним. — Куди ти?
Матвій з усієї сили врізається в якогось чоловіка.
Підводжу очі. Тато?
Наші погляди перетинаються. Тато пригортає Матвія, гладить по голові й дивиться на мене.
Поволі підходжу.
— Ти... повернувся? — копаю кросівком камінчик.
Тато плескає мене по плечу.
— Прийшов вас зустріти. Як ви? Дмитрику, Матвію? Скучили?
Обличчя в нього змарніле. Очі — більші.
— Та норм, — стенаю плечима, втупившись у бетон під ногами.
Матвій підводить голову і вдивляється в татове лице.
— То ви з мамою помирилися? — ляпає брат.
Тато на мить застигає.
— Та хтозна. Там буде видно, — махає рукою.
Брат зітхає.
— Але надія є, — підморгує нам тато. І ледь-ледь починає всміхатися. Самими кутиками.
Спина під равликовою хаткою випрямляється. Матвій засовує руки в кишені й торохкотить каштанами. Ми всі, як за командою, обертаємося й дивимося на колії. Під мостом, перетягуючи вагони з однієї колії на іншу, трюхикає тепловоз ЧМЕ3.
— А знаєте, хлопці, я — як той маневровий, — каже тато.
Матвій із відкритим ротом дивиться на тата.
— Маневровий? — кривиться він.
— Ага, — киває тато. — Не можу далеко від своєї станції.

*1 Маневрува́ти — рухатися, переміщуватися, оминаючи перешкоди. Маневровий тепловоз — вид транспорту, який перетягує вагони коліями залізничної станції.
*2 Депо́ — підприємство, де обслуговують залізничний чи міський транспорт.

Питання до дітей за змістом оповідання "Потяги":

— Який жанр твору?
— Хто автор твору "Потяги"?
— Хто головні герої оповідання?
— Як звали старшого брата?
— В яку гру грали кожного дня хлопці?
— Як старший брат піклувався про молодшого?
— До скільки Матвій умів рахувати?
— В чому полягає зміст гри в "потяги"?
— Куди вирішив мандрувати Дмитро на Інтерсіті?
— Який потяг дістався Матвію?
— Про що найбільше мріяли братики?
— У кого врізався Матвійко?
— З чим порівняв себе тато?
— Яка головна думка оповідання?

Біографічні відомості автора оповідання "Потяги":

Народилася Валентина Вздульська 29 серпня 1983 року в місті Фастів на Київщині. Вищу освіту здобула в Національному університеті «Києво-могилянська Академія» (магістр філології, викладач вищої школи, 2000—2006 рр.).

Як дитяча письменниця, дебютувала оповіданням «Горобине Різдво» у збірнику «Казки Різдвяного ангела» (Свічадо, 2008). 2008 року стала лауреатом конкурсу «Золотий лелека». Казки й оповідання виходили друком у збірниках «Казки Божого саду» (Свічадо, 2009), «Зимова книжка», «Весняна книжка», «Літня книжка», «Осіння книжка» (видавництво «Братське», 2009—2011), «Різдвяна чудасія» («Братське», 2010), «Зимові історії для дітей» ("Свічадо, 2011), «Дарунок Святого Миколая» ("Братське, 2012), «На Великдень» («Братське, 2013) та ін.

В листопаді 2011 року разом із дитячою письменницею та дослідницею дитячої літератури Оксаною Лущевською заснувала блог про дитячу літературу „Казкарка“, в якому публікувалися огляди найцікавішої дитячої літератури світу. У липні 2016 року „Казкарка“ зливається з культурно-видавничим проєктом „Читомо“ для об'єднання зусиль із популяризації якісної дитячої літератури та промоції дитячого і підліткового читання.

2014 року разом з Оксаною Лущевською та групою редакторів і літературних оглядачів заснувала професійний рейтинг дитячих та підліткових книжок „Рейтинг критика: найкращі дитячі та підліткові книжки року“. Серед співзасновників — Ірина Батуревич, Оксана Хмельовська („Читомо“), Тетяна Стус (Щербаченко), Ольга Купріян („БараБука“), Ірина Комаренець та Міра Київська („Букмоль“), Галина Ткачук (журнал „Однокласник“), Марія Семенченко (газета „День“) та Володимир Чернишенко (критик, перекладач).

У 2016 році тексти В.Вздульської, як і твори кількох десятків інших сучасних письменників, включено до оновленої шкільної програми з літературного читання для молодших класів.