Дорога, що нікуди не вела - Джанні Родарі

Повчальна казка "Дорога, що нікуди не вела" Джанні Родарі розповідає про те, як хлопець, на ім'я Мартіно нікого не послухався та вирішив все ж дізнатись, куди веде третя дорога. Всі переконували його в тому, що та дорога нікуди не вела. Але цікавість, наполегливість та допитливість взяли своє. Цілеспрямованість Мартіно була винагороджена, адже в кінці дороги стояв замок з безліччю кімнат, де зберігалися різноманітні коштовності.

Так буває і в житті: Знаходить лише той, хто йде та шукає. Кожна дорога, кожен життєвий шлях має багато перепон, як і в нашому випадку у вигляді нав'язливих думок, лісових заростей та внутрішніх сумнівів. Завжди важливо не боятися та не здаватися, адже на фініші кожного чекатиме свій скарб.

Головна думка "Дорога, що нікуди не вела": Скарби дістаються лише тому, хто перший нову дорогу торує.

Читати казку "Дорога, що нікуди не вела" повністю онлайн:

За селом розходилися три дороги: перша простягалася до моря, друга — до міста, а третя вела в безвихідь.

Мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме:

— Ота дорога? Та дорога нікуди не веде.

— А як далеко вона пролягає?

— Нікуди вона не пролягає.

— То чого ж її проклали?

— Ніхто її не прокладав, вона була завжди.

— І ніхто ніколи по ній не ходив?

— Ну й упертий же ти вдався. Ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає.

— Звідкіля ви знаєте? Ви ж самі там ніколи не були.

Мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його Впертим. Він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди не веде.

Скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, коли дідусь його за руку переводив. Одного ранку пішов він з дому та й подався у далекі мандри, щоб з'ясувати, куди веде таємнича дорога, покрита густим бур'яном і вся у вибоїнах. Добре, що дощу не було, а то б під ногами лежали самі калюжі.

Обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. Віття дерев тісно перепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в яку проникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі.

Мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. Вже в нього ноги болять і здається, що було б краще вернутися назад. Та раптом Мартіно вгледів собаку.

"Де собака, там і хата,— зміркував Мартіно,— або принаймні людина". Метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та й подріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йде Мартіно назирці.

— Іду, іду,— мовив зацікавлений Мартіно.

Нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася в залізну хвіртку. Крізь ґрати Мартіно побачив великий замок. Усі двері й вікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх димарів бухав дим, а на балконі стояла гарна-прегарна синьйора. Вона привітно махала рукою й гукала:

— Заходь, заходь, Мартіно Впертий!

— Отже, я дійшов до кінця дороги,— зрадів Мартіно. — Якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав.

Мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись у замковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала вниз сходами. Вона була препишно вбрана,— куди тій феї чи принцесі,— й привітно всміхалася:

— Отже, ти не повірив на слово? Чому не повірив, що дорога ця нікуди не веде?

— Бо це нісенітниця. Хоч як багато на світі доріг, та цікавих місць куди більше.

— Авжеж, була б тільки охота мандрувати. А зараз я тобі покажу замок.

Було в тому замку безліч залів, наповнених ущерть розмаїтими скарбами, чисто як у тих казкових палацах, де сплять зачаровані красуні й де морські страховища зберігають свої багатства. Були тут діаманти, коштовне каміння, золото, срібло. І в кожному залі синьйора казала:

— Бери, що тобі до вподоби. Я позичу тобі воза й коней.

Самі розумієте, що Мартіно не треба було припрошувати. Вертався він додому з повним візком. На передку сидів дресирований собака, що вмів правити кіньми й гавкав, коли вони дрімали або збивалися з дороги.

У селі хлопця вважали мертвим, а тому зустріли з великим подивом. Собака розвантажив на майдані всі скарби, мельнув двічі хвостом на прощання і, сівши на передок, зник у хмарі куряви. Мартіно пообдаровував усіх — і друзів і ворогів — коштовними подарунками. Безліч разів він розповідав про свої пригоди й завжди, як тільки кінчалася розповідь, хтось зі слухачів кидався додому по візок і коня та пускався в дорогу, що нікуди не вела.

Однак іще того вечора поверталися вони один по одному похнюплені: дорога для них обривалася в лісовій гущавині, далі її заступала щільна стіна дерев і тернисті хащі. І не було видно ані хвіртки, ані замку, ані вродливої синьйори. Отож, як бачите, часом буває, що скарби дістаються лише тому, хто перший нову дорогу торує. А Мартіно Впертий був першим.

Питання до дітей за змістом казки "Дорога, що нікуди не вела":

— Хто автор казки "Дорога, що нікуди не вела"?
— Який жанр твору Джанні Родарі "Дорога, що нікуди не вела"?
— Хто головний герой казки?
— Яка риса характеру властива Мартіно?
— Чому Мартіно прозвали Вперта Голова?
— Яка дорога нікуди не вела?
— Куди мандрівника привела дорога?
— Чому люди поверталися ні з чим?
— Яке висловлювання виражає головну думку казки?
— Чому вчить ця казка?
— Як зустріли у селі Мартіно, коли він повернувся?
— Скільки разів хлопець змушений був повторювати свою розповідь про те, що з ним трапилося?
— Що привіз Мартіно своїм близьким та друзям?
— Що дала сеньйора Мартіно, щоб він міг все, що взяв, довезти додому?

Біографічні відомості автора казки "Дорога, що нікуди не вела":

Джованні Франческо Родарі народився 23 жовтня 1920 року в містечку Оменья (Північна Італія).

У дитинстві Джанні Родарі багато хворів, але наполегливо займався – вчився грати на скрипці, складав вірші, малював і мріяв стати знаменитим художником.

Батько хлопчика був булочником, і помер коли синові виповнилося 10 років. У сім’ї настали важкі дні. Щоб прогодувати сім’ю (у Джанні було ще два брата – Чезаре і Маріо), мати влаштувалася працювати служницею в багатий будинок.

Вчитися Джанні Родарі довелося в духовній семінарії – там не тільки вчили дітей бідняків, але ще і безкоштовно годували й одягали.

Закінчивши семінарію в 1937 році, він був змушений був працювати учителем в початковій школі і одночасно відвідував лекції на філологічному факультеті Міланського університету, займався самоосвітою.

Джанні Родарі подобалося працювати з дітьми, він придумував для своїх учнів кумедні та повчальні історії. Його вихованці будували будиночки з букв, разом з учителем складали казки.

Під час Другої світової війни Родарі був звільнений від служби через погане здоров’я. Після смерті двох близьких друзів і ув’язнення брата Чезаре в концентраційний табір, він став учасником Руху Опору, в 1944 році вступив до Італійської комуністичної партії.

У 1948 Родарі став журналістом в комуністичній газеті «Уніта» (L’Unita) і почав писати казки для дітей. У 1950 партія призначила його редактором щойно створеного щотижневого журналу для дітей, “Піонер” (Pioniere) в Римі.

У 1951 Родарі опублікував першу збірку віршів, «Книжка веселих віршів», і свій найвідоміший твір «Пригоди Чипполіно».

У 1952 році Джанні Родарі вперше приїхав в СРСР, де потім бував неодноразово.

У 1953 році він одружився з Марією Терезі Феретті, і через чотири роки у них народилася дочка Паола.

У 1957 році Родарі склав іспит на звання професійного журналіста, а в 1966-1969 роках не публікувати книг і лише працював над проєктами з дітьми.

У 1970 році письменник отримав престижну премію Ганса Християна Андерсена, яка зробила його всесвітньо популярним.

Після “Піонера” ​​Родарі працював в журналі для юнацтва «Авангард», потім він перейшов в масову ліву газету “Паезе сірка”, де до кінця життя працював літературним співробітником.

Родарі написав багато різних віршів і такі казки: “Пригоди Блакитної стріли” (1952), “Джельсоміно в Країні брехунів” (1959), “Казки по телефону” (1961), “Торт у небі” (1966) та ін.

Помер Джанні Родарі від важкої хвороби 14 квітня 1980 року в Римі.