Славко і Жако - Михайло Слабошпицький

Захопливе оповідання "Славко і Жако" Михайла Слабошпицького розповідає про допитливого хлопчика, на ім'я Славко. Він був не просто звичайнісіньким хлопчиком, він був мрійником. Савко мріяв швидше вирости, щоб помандрувати у сонячну Африку, як його тато.

Одного разу татові довелось поїхати в експедицію на самісінький день народження хлопчика. Але вже після літніх канікул, він повернувся. Але вже був не один, а з новим найкращим другом Славка. Це був папуга, на ім'я Жако - найрозумніший з усіх папуг Африки, а може, й світу.

Жако і Славко стали один для одного великою підтримкою. Жако був поряд зі Славком коли той хворів. А Славко знав, що коли його немає вдома, то папуга нудиться, бо йому нема з ким поговорити. Тому Славко вже точно знав, що на літні канікули він візьме свого пернатого приятеля разом із собою. Адже справжній друг - це надійна підтримка та опора в будь-яких життєвих ситуаціях.

Читати оповідання "Славко і Жако" скорочено онлайн:

І вдень і вночі гримкотять поїзди повз маленький степовий роз’їзд. Пасажири, мабуть, не встигають його й помітити, бо схожих на нього вздовж залізниці дуже багато. Всюди смугасті, як зебри, шлагбауми, старенька будочка і кам’яний будиночок, що вистромив з густого вишняку черепичну крівлю, як їжак голову.

Ось тут і живе один з найбільших мрійників на світі. Щодня проводжає поглядом поїзди і з нетерпінням жде, коли нарешті виросте і поїде аж у самісіньку Африку. Звідти сюди щотижня приходять листи від батька.

Коли від’їздив цього разу, Славкові стало прикрувато. Яка несправедливість: чому батькові треба їхати саме в його день народження?

Мати заспокоювала його:

— Станеш дорослим, тоді повністю зрозумієш, як важливо бути вірним своєму обов’язку.

— У дітей ще більше обов’язків, ніж у дорослих, — заперечив Славко. - І в школу ходи, і старших слухайся, і руки мий, і зуби чисть, і нічого не зроби без дозволу... Не життя, а самі обов’язки — навіть дихнути без них спокійно не можеш.

— Виростеш - обов’язків стане ще більше, - сказав батько.

— Більше, як у мене є, мабуть, не буває, — засумнівався Славко.

І раптом батько спохопився:

— Стривай, а я ж забув тобі вручити найголовніший подарунок!

Під вікном уже сигналила машина, що приїхала за татом, коли він вийшов зі своєї кімнати з трьома грубезними темно-синіми книжками в руках.

Славко глянув і аж сторопів од радості. До тих книжок йому навіть підходити заборонялося. Одного разу батько тільки показував йому яскраві малюнки всяких тварин у товстезних книгах.

— Це тобі. Їх мені в твоєму віці дідусь подарував. І для мене це були найцікавіші книжки на світі.

— Мені... — прошепотів Славко, який ніяк не міг повірити в таку подію.

— Написав ці книжки знаменитий німецький учений Альфред Едмунд Брем ще більше ста років тому, їх читають в усьому світі. Я певен, «Життя тварин» тобі теж сподобається.

Батько поїхав, а Славко почав читати книжки Брема.

Він дізнався, що зеброві мангусти вміють наслідувати пташині голоси, а тому їм вдається перехитряти птахів, приманюючи їх до себе. Птахи нічого не підозрюють і летять туди, де, трохи покричавши по- їхньому, причаїлася мангуста. Отакі хитрющі ті створіння! Мабуть, ще хитріші за лисиць. Люди ловлять і легко приручають мангуст. Мангусти нікуди від них не втікають, їм навіть подобається жити в людей.

Виявляється, що в Африці живе дикий кіт сервал, який полює на зайців і ягнят. Удень він спить, заховавшися в непролазні хащі, а темної ночі виходить на свій розбійницький промисел. Прокрадається в кошари, на птахоферми, скрізь знаходить собі смачну поживу. Якщо людям пощастить упіймати сервала ще молодим, вони легко його приручають, і він стає як звичайний домашній кіт.

А ще Славко дізнався, що в Африці є зовсім манюсінькі антилопи. Ні, не дітлахи дорослих антилоп, а вже дорослі. На зріст вони навіть менші від зайця. їх так і називають: карликові антилопи. Вони дуже довірливі, а тому стають легкою здобиччю різних звірів. І їх залишилося у світі зовсім мало. Як би зберегти карликових антилоп? Може, треба виловити всіх до одної і поселити в зоопарках? А там уже їм ніхто не страшний. Славко навіть листа написав батькові з такою пропозицією. Хай скаже найголовнішому по охороні звірів начальникові. Дивно, що досі ніхто до такого не додумався.

Настали канікули. Славко поїхав відпочивати в табір. Книжки Брема дуже важкі. Він не міг повезти їх із собою. Спочатку навіть не уявляв, що робитиме там без них. Добре, що знайшлися в бібліотеці тоненькі книжечки про природу Африки. Щоправда, не такі цікаві, як Бремові.

Багато всяких дивин розказував він хлопцям вечорами біля намету.

Накупавшись за день уволю, наганявшись за м’ячем, вони дружно обсідали Славка. Били на собі комарів і слухали його з такою увагою, ніби перед ними був бувалий у бувальцях чоловік і все те перебачив на власні очі.

Отак і незчулись, як відсурмили в ранкові сурми благословенні канікули. Першого вересня Славко знову пішов до школи. На перервах став розповідати хлопцям про рослини і тварин Африки, а вони дивувалися, звідки він усе те знає.

Коли уроки скінчилися і галаслива хлоп’яча ватага викотилася з шкільного подвір'я за ворота, Славко раптом глянув уздовж вулиці і навіть не одразу повірив своїм очам. Назустріч із дуже засмаглим, просто схожим на мідне, обличчям ішов його батько.

— Ой! — вигукнув Славко і, вимахуючи портфелем, побіг назустріч.

Дужими руками батько підхопив його разом з портфелем і підкинув угору.

— То чи скучив за мною?

— Скучив! Скучив! Тебе так довго не було!

По дорозі додому батько розпитував Славка, що ж він тепер знає про Африку. І Славко розповідав усе вичитане в книжках.

— Ти в нас тепер доктор африкознавства, - похвалив батько.

А вже біля шлагбаумів запитав:

— Чи вгадаєш, що я тобі привіз?

— Мангусту?

— Ні.

— Сервала?

— Ні.

— Карликову антилопу?

— Ні.

— Ну, не крокодила ж?

— І не крокодила, - усміхнувся батько.

— Що ж тоді? Кажи швидше, бо я не витримаю.

Замість відповіді батько голосно гукнув у двір:

— Славко прийшов!

— Славко! Славко! Славко! - раптом загукав хтось у відповідь деренчливим голосом.

Славко здивувався:

— Хто це?

— Це... — сказав батько. - Сам побачиш, хто це!

І Славко побачив у клітці попелястого птаха з яскравим рожевим хвостом.

— Оце дивина!.. - вражено видихнув.

А птах загукав:

— Славко! Славко!.. Із школи йде Славко!

— Здрастуй! — сказав йому Славко. - Ти хто?

— Здр-р-р-р-растуй! Здр-р-р-р-растуй! Школяр-р-р- р-р! - радісно вигукував птах і світив до нього жовтавими очима. «Р» у нього звучало так, ніби тріщав розгризений горіх.

— Це папуга жако, - сказав батько. - Він вважається найрозумнішим із усіх папуг Африки, а може, й світу.

— Найр-р-р-розумніший! - авторитетно підтвердив папуга.

— Будемо дружити? - запитав його Славко.

— Др-р-р-ружити!.. Др-р-р-ружити! - задоволено підхопив жако.

Потім схилив голову набік, приязно подивився на нього й змовницьки підморгнув.

Восени Славко застудився. Вночі у нього була висока температура, і він марив. Присмирнілий жако сидів біля хворого і не зводив з нього погляду сумних жовтавих очей. За вікном ляпотів холодний дощ і гримкотливо, спалахуючи вогнем, як блискавка, пролітали поїзди. Коли прийшов лікар, папуга йому сказав:

- Хвор-р-рий! Славко хвор-р-рий! Темпер-р-р-ратур- p-pa!

Доки лікар вислуховував Славкові легені, жако з надією дивився на нього. Навіть не зворухнувся, не кліпнув жовтими намистинами очей. Дідусь, тато й мама теж мовчки стежили за лікарем, з нетерпінням чекаючи, що ж він скаже про хворобу.

Нарешті лікар сховав фонендоскоп у набитий всякою всячиною портфель, протер окуляри і мовив:

- Нічого страшного немає, але треба лікуватися.

- Лікуватися, - жалібно повторив жако.

Цілими днями за потьмянілим вікном шелестів дощ, гримкотіли поїзди, а Славко лежав у кімнаті нудився. Йому вже трохи полегшало, але виходити надвір не дозволялося. Єдина розвага - жако. Він і вірші розповідає, і співає, і свистить.

Навідали Славка однокласники, і жако продемонстрував їм увесь свій репертуар.

- Йому на концертах виступати, — сказав хтось із хлопців.

І жако ще більше запишався собою, аж очі примружив од задоволення, і ще хвацькіше взявся висвистувати, потім нявкати, гавкати й кукурікати.

Він, мабуть, дуже тішився тим, що Славко одужує.

Розумний жако все розуміє.

...Стоїть серед вологого шумовиння обложних осінніх дощів степовий роз’їзд. Гасне в гущі безлистих потемнілих дерев перестук коліс, що летять здалеку і далеко.

Йдучи вранці до школи, Славко зупиняється, коли повз роз’їзд пролітає поїзд, роздумливо вдивляється в мигтіння його вікон і уявляє тих щасливих людей, які їдуть у невідомі краї і побачать там усякі дива!

- Ех, скоріше б уже, нарешті, вирости, - скрушно зітхає він, і здається Славкові, що чекати йому до того часу - цілу вічність.

Славко оглядається на будиночок і щораз помічає у відчиненій кватирці свого попелястого друга з яскравим оранжевим хвостом.

Цікаво, чи згадує він свою Африку, де так багато сонця і, мабуть, не буває таких холодних дощів?

Славко знає, що без нього папуга нудиться вдома.

Нікому показать свої таланти, ні з ким поговорити й розважитись. Терпляче чекатиме Славка зі школи. А коли він знову постане з важким портфелем у руках на порозі, жовто спалахнуть присмучені очі жако, й він весело загукає, з насолодою вимовляючи «р»:

- Школяр-р-р-р-р! Скільки п’ятір-р-рок?!

Обминаючи калюжі на бруківці, Славко йде до школи. По дорозі думає, що влітку обов’язково візьме з собою жако на відпочинок, бо такої довгої розлуки на цілий місяць вони не витримають.

Питання до дітей за змістом оповідання "Славко і Жако":

— Де працював Славків батько?
— Що дізнався хлопчик з книжок Брема?
— Де відпочивав Славко на канікулах?
— Чим Славко зацікавив друзів у таборі?
— Кого батько привіз Славкові?
— Що запропонував Славко папузі?
— Що сталося із хлопчиком восени?
— Якого кольору були очі в жако?
— Чим лікар вислуховував Славкові легені?
— Яких людей уявляв Славко в поїздах?
— Про що мріяв Славко?
— Що жако питав у Славка?

Біографічні відомості автора оповідання "Славко і Жако":

Усяка література має своїх видатних трудівників. Людей, які завжди єднають творця і читача. Михайло Слабошпицький — трудівник української літератури та багатьох літератур світу. Він, здається, знає кожне Слово, що варте уваги, кимсь написане і вчора, і сьогодні. Має незаперечний смак, феноменальну пам'ять, аналітичний розум. Десятки, сотні імен відкриті ним, визначені словом фахівця. Ніколи повз перо цієї людини не проходять великі літературні події, явища, катастрофи, нові надії. Сам він — також відомий прозаїк.

Народився Михайло Слабошпицький 1946 року в с. Мар'янівці на Черкащині. 1971 р. закінчив факультет журналістики КДУ. Працював у пресі. Був головним редактором газет і журналів. Обирався секретарем правління Київської організації Спілки письменників України.

Автор понад двох з половиною десятків різножанрових книжок. Серед них — казки, оповідання й повісті для дітей, літературні портрети Василя Земляка, Павла Загребельного, Романа Іваничука, документалістика й публіцистика, біографічна проза. Найвідоміші його твори: роман-есе „Марія Башкирцева”, роман-колаж „Никифор Дровняк із Криниці”, роман-біографія „Поет із пекла (Тодось Осьмачка)”, біографічна повість „Українець, який відмовився бути бідним, Петро Яцик”, збірка біографічних нарисів „Не загублена українська людина”. Особливої популярності набула його книжка художніх оповідей з національної історії „З голосу нашої Кліо”.

Лауреат дев'яти літературних премій (імені Олександра Білецького, Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Коцюбинського, братів Лепких тощо). Активно займається громадською діяльністю. Був першим головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради. Нині виконавчий директор Ліги українських меценатів, один із засновників міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика та головний редактор видавництва „Ярославів Вал”.