Мишка - Богдан Лепкий

Повчальна казка "Мишка" українського письменника Богдана Лепкого розповідає про маленьку, сіреньку мишку, яка покарала своїх господарів за їхню жадібність та брехливість. Письменник недарма присвятив цю казку малим та великим, адже і діти, і дорослі мають вчитися людяності, доброзичливості та умінню мирно вирішувати проблеми.

Мораль казки "Мишка": Не можна бути жадібним. Потрібно входити в скрутне положення інших, адже на чужому нещасті щастя не побудуєш. Варто завжди пам'ятати: Як ти відносишся до людей, так і люди відноситимуться до тебе.

Читати казку "Мишка" повністю онлайн:

Була собі мишка. Така, як і другі: сіренька, маленька, кінчасті вушка, довгий, гладкий хвостик.
У самім кутку хати, де нога від ліжка щільно притикає до стіни, мала свою нору. Мешкання не розкішне, але безпечне.
Ніхто з людей не заглядав туди.
О, люди - це дуже цікаві сотворіння!
Мишка боялася людей.
Коли на хаті не видно було ані одного чобота, ні одної ноги, висувала головку, зиркала направо й наліво, і скоренько, скоренько, як шнурочок, пересувалася попід стіну в двері.
Шу-усть! - і вже на подвір’ї.
Там не боялася нікого. Ні пишно вбраного когута, що ходив, мов жандар, ні круторогого вола, що лежав біля стайні, мов гора, і ремигав, ні господині, що на ціле село тарахкотіла терлицею, а язиком ще голосніше, ніж терлицею, - нікого!
Бігла на поле.
Там стрічалася зі своїми сестрами із міста.
Ці були дуже бідні: худі, голодні, миршаві. Ледве хвостики волокли за собою. Розказували, що тепер у них в городі страх погані часи. Люди не мають що їсти, а про миші, то вже і не згадуй. Їм просто пропадай! Ніде ні кришинки хліба, ні одної крупинки, нічого. Господиня, як крає хліб, то над тарілкою, а крає так тонко, що руку крізь краянку видно. Як пряче із стола, то кришки на долоню згортає і дитині до рота несе, щоб з голоду не вмерло... кажуть, війна. Люди людей мордують, не мають часу працювати на хліб...
А наша мишка на те до них:
- У моїх господарів не те. Єсть чим поживитися. Коли я й вибігаю в поле, то це не з голоду, а так, із привички, щоб подивитися на світ, бо у норі скучно. Все з тими дітьми, та й з тими дітьми. Такі вам неслухняні, пищать, а на мені шкура терпне, щоб господар не вчув. О, мій господар дуже страшний. Його всі бояться. Колись двох кабанів забив. Такі здорові кабани, а він їх порізав. Сало повісив у димарі коптить. А м’ясо їдять. Добре їдять. Вночі приходять якісь чужі люди, і він їм продає. За гарні гроші. Гроші ховає у ящик під ліжком, недалеко від моєї нори. Іноді, як ціле село спить, перед хату заїжджає візок. Злазить двоє людей і з хати виносять м’ясо, масло, яйця, крупу і сало. Таке чутке сало, що аж в носі вертить...
- Не говори, сестричко! - перебивають городські мишки. - Не говори, бо нам млісно стає. Ми вже й забули, як сало виглядає.
Мишці жаль голодних городянок, вона важко зітхає і говорить дальше.
- А коли вже добре навантажить візок, то господар випроваджає його польовою доріжкою під ліс, а сам вертає в хату. Тиче жінці гроші під ніс і каже: «Що, гарно пахнуть? Ха-ха-ха! От бачиш, і війна на щось придасться. Перше ми за рік не заробили стільки, що тепер за місяць. Розбагатіємо». І ховає гроші в ящик під ліжко. У цьому ящику стояли колись гранати, а тепер гроші. Ще трохи, і ящик цей тяжко буде замкнути, так їх багато
- А господиня? - питають цікаві мишки.
- Господиня ходить тепер, як паня. Які у неї сорочки, які кружева -пфу! Пахучим милом вимивається.
Городські миші вірити не хочуть. «Пахучим милом вимивається, а наша вмивається слізьми...».
Наговорившися доволі, мишка вертає домів.
Перетиснеться крізь двері, як тінь, майже попід стіну і - шу-усть! - до нори. Тільки хвостик іноді визирає. Але й хвостика ніхто не бачить, бо де там тепер людям заглядати під ліжко.
Їм не до того.
Раз якось вертає наша мишка і чує: в хаті чужим духом пахне. Знялася на задні лапки - заглядає. Перше побачила великі черевики на деревля-них підошвах, а там обшарпана спідниця, а вище полатана сорочка, а ще вище обличчя, худе, худе, лиш шкура та кості, лиш ці червоні, заплакані очі. «Це одна з тих, із міста, - погадала собі мишка. - Вони приходять без нічого і відходять з нічим. Побачимо».
А жінка говорила, мовби за труною ішла:
- Змилосердіться, господине, дивіть! Ніг собі в цих проклятих колодках не чую. У мене хора дитина, як мені без молока вертати? Най би хоч перед смертю напилося. Совісті нема на тую муку дивитися. Я ж - мати. Я вам цього, спасителько моя, вовіки не забуду. Я вам гроші в суботу принесу, так мені, Боже, дай спокійно сконати, що принесу...
А господиня:
- Мої корови тільки молока дають, що кіт наплакав. От, дою, щоб не запустити. Прийдіть, як отеляться. Тепер ми самі не маємо що пити. Спитайте в наших сусідів. Може, продадуть; вони на гроші ласі й рідного батька продали б, а в нас нема що продавати, хоч і хотіли б.
Як мишка тую розмову почула, то так їй соромно зробилося, не за себе, а за господиню, що чим скорше побігла до нори.
«Добре, що діти сплять, а то б ще навчилися брехати, як люди. І як цим людям язик на таку брехню повертається? Погані люди. Одні з голоду гинуть, а другі папір у ящик ховають. Хіба ж папір важніший від життя? Але я їм!».
І в маленькій мишачій голові зродилася велика ідея. Знищити, потрощити цей папір, що його кривдою людською чути, поганий папір.
Вона припала до деревляного ящика, і гризла, і гризла, і гризла. Зразу ящик, а там і гроші. Працювала цілу ніч. В днину відпочивала, а на ніч дальше до роботи. Так кілька діб, аж не було що гризти.

Читати казку "Мишка" скорочено онлайн:

Була собі маленька сіренька мишка. Вона жила в хаті, у нірці під ліжком. Боялася людей. Коли нікого не було, мишка вибігала на подвір’я, потім у поле до своїх міських подруг. Сестриці з міста були худі, голодні, миршаві, розказували, що в людей тепер голод, а про мишей і говорити нічого.

Мишка ж говорила, що її господар багатий. Його всі бояться. Він убив двох здорових кабанів. М’ясо закоптив і продає, а гроші складає в скриню під ліжко. Вночі приїжджають люди, забирають продукти, а хазяїнові гроші дають. Він радіє і каже жінці, що війна допоможе їм розбагатіти.

Якось мишка почула в хаті чужий голос і побачила заплакану жінку з міста. Вона просила молока для хворої дитини, гроші обіцяла принести пізніше. Господиня відмовила, сказавши, що в самих нема чого пити.

Мишка як почула це, соромно зробилося їй за хазяйку. Добре, що діти сплять, а то б ще навчилися брехати, як люди. Чому так у світі, що одні з голоду гинуть, а інші папірці у ящиках ховають? Хіба ж папір важливіший за життя?

І вирішила мишка знищити ті кляті папірці. Працювала кілька діб. А тут господар сказав, що ніхто не сміє дармувати, навіть гроші. І треба купити свинок, підгодувати, продати й мати грошей, як у банку, бо коли ще наступна війна буде.

І поліз по гроші — а там усе погризене. Став лаятися, кричати на ту, що не захотіла тримати кота, ложки молока пожаліла, і кидатися на неї з кулаками.

А мишка моргнула дітям — і в поле. Краще там, ніж у такій хаті.

Питання до дітей за змістом казки "Мишка":

— Який жанр твору "Мишка"?
— Чому нарікали на життя мишки-городянки?
—  Що саме засуджувала мишка у своїх господарях?
—  Як мишка покарала господарів?
— Яка головна ідея твору?

Біографічні відомості автора казки "Мишка":

Богдан Лепкий народився в селі Кривеньке (сьогодні - Чортківський район Тернопільської області). Із 1878 року мешкав у Бережанах. Основи шкільної науки Богдану Лепкому викладав домашній учитель.

З 1878 р. почав навчання відразу з другого класу у звичайній школі з польською мовою навчання у Бережанах. Після її закінчення, у 1883 р., вступив до Бережанської класичної гімназії - тут почав займатися літературною діяльністю. Співав у гімназійному українському хорі, у хорі "Боян". Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів, вивчав малярство.

У 1891 р. закінчив гімназію і вступив до Віденської Академії мистецтв.

Через три місяці перейшов на філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури. Тут заприятелював з художником Миколою Івасюком.

З 1895 р. почав працювати вчителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії в Бережанській гімназії. Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні "Просвіти", бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях. Цього ж року у газеті "Діло" надрукували перше оповідання Богдана Лепкого "Шумка", чотири поезії в прозі "На палеті", оповідання "В лісі" та "Дивак", а також поезії "В світ за очі", "Ідилія" та "Сонет".

У 1899 році Богдана Лепкого запросили викладати українську мову та літературу у Ягеллонському університеті Кракова.

Богдан Лепкий є активним учасником та одним із засновників "Слов'янського Клубу", який у Кракові видавав часопис "Świat Słowiański". У ньому письменник упорядковував постійні рубрики "Руська хроніка" і "Огляд руської преси". У 1907 р. припинив співпрацю з виданням через політичні незгоди з редакцією.

Співпрацював з товариством "Рідна Школа" щодо видання дитячої літератури, підручників та читанок.

На початку Першої світової війни сім'я Лепких переїхала з Кракова до українських карпат, згодом Богдан Лепкий виїхав до Відня. Восени 1915 р. його мобілізували до австрійського війська. Його відправили у Німеччину для освітньо-культурної роботи серед українців-військовополоненних царської армії.

У 1919 р. працював в Українській Військово-Санітарній Місії, яка готувала військовополонених до від'їзду додому.

У січні 1921 р. Б. Лепкий переїхав до Берліна. Тут очолював Український Допомоговий Комітет, Комітет Опіки над Утікачами та Товариство охорони могил.

У 1938 р. Богдана Лепкого обрали сенатором польського сейму, де він представляв українців Галичини.

Під час Другої світової війни німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, Богдан Лепкий залишився без роботи. Заради прожиття дописував до українських журналів, газети "Краківські Вісті" та перекладав.

Загалом творча спадщина Богдана Лепкого становить понад 80 власних книг, у тому числі цикл романів "Мазепа", повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках. Також він є упорядником і видавцем 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями.

Письменник помер 21 липня у Кракові, де і похований.